17.10.2018 06:29 1356

Києво-Святошинський район в футбольному плані досить родючий на таланти. Нашого цвіту по всьому світу. А в нашій лізі грали і грають багато відомих гравців не лише в Україні, а й далеко за її межами. Сьогодні згадаємо колишніх вишнівчан (хоча по духу вони ними залишаються) братів-близнюків Іванових, які зробили гарну кар’єру в футзалі. До речі, і Дмитро, і Вадим неодноразово брали участь у чемпіонаті Києво-Святошинського району з футболу у складі команд «АТМ-ВІН» та ФК «Вишневе», а також виходили на паркет в матчах першості району з футзалу. Це було вже досить давно, на зорі їх спортивного життя, десь в районі 2002-2005 років, після чого вони стали професіоналами і грали на кращих футзальних майданчиках світу. Яким же було моє здивування, коли перед початком сезону 2018 року я побачив у заявці нового перспективного клубу «Прометей» (Нове), який мав намір розпочати свою історію з третьої ліги Києво-Святошинського району, обох братів Іванових? Невже вони закінчили свою професійну кар’єру? Однак, як виявилося, повернення футзальних «легенд» було анонсовано передчасно – обидва брати продовжують грати в футзал, і грати успішно: Дмитро – в чемпіонаті Білорусі, Вадим – у Польщі.

 Досьє

Дмитро Іванов народився 15 грудня 1985 року у Боярці, Київська область.

Вихованець: ЦСКА Київ (1999-2000)

Ігрова кар’єра  (зіграно матчів/забито голів):
2001-2007 «Київ-Уніспорт» чемпіонат 118/69 (ВЛ 55/38, ПЛ 49/29, ДЛ 14/2), кубок 8/6
2006 оренда «Плесо» (Київ) пляжний футбол чемпіонат 3/1
2007-2009 «Митищі» (Росія) чемпіонат 73/25
2009-2011 «Енергія» (Львів) чемпіонат 39/13, кубок 7/4
2011 оренда «Локомотив» (Харків) чемпіонат 8/1
2011-2012 «Нова Генерація» (Сиктивкар, Росія) чемпіонат 17/1, кубок  4/4
2012-2013 «ЛТК» (Луганськ) чемпіонат 27/9, кубок  4/1
2013-2017 «Лідсельмаш» (Ліда, Білорусь) чемпіонат 147/116, кубок 22/17,  КУЄФА  9/6
2017-2018 Форте (Могильов, Білорусь) чемпіонат 29/19, кубок 1/1
2018-…  Вітен (Орша, Білорусь)

Виступав за молодіжну (2005-2006) і національну збірні України (2006-2011, 42 матчі, 15 голів). Учасник чемпіонатів Європи 2007 (Португалія) і 2010 (Угорщина), чемпіонату світу 2008 (Бразилія).

Чемпіон Білорусі (2): 2014/15, 2015/16, срібний призер чемпіонату України з пляжного футболу: 2006, бронзовий призер чемпіонату України (2): 2009/10, 2010/11, бронзовий призер чемпіонату Білорусі: 2016/17, фіналіст кубка України: 2012/13, фіналіст кубка Білорусі (2): 2015/16, 2016/17, володар суперкубка Білорусі (2): 2015, 2016 , володар кубка Львівщини: 2012, чемпіон України серед юнаків 1985-86 р.н.: 2002, срібний призер чемпіонату України серед юнаків 1985-86 р.н.: 2000.

Майстер спорту України, найкращий бомбардир чемпіонату Білорусі: 2014/15 (39 голів), найкращий бомбардир «Лідсельмаша» за всі часи (139 голів), найкращий бомбардир «Лідсельмаша» у вищій лізі чемпіонату Білорусі (116 голів), найкращий бомбардир «Лідсельмаша» у кубку Білорусі (16 голів), найкращий бомбардир «Лідсельмаша» у кубку УЄФА (6 голів), найкращий бомбардир чемпіонату України серед юнаків 1985-86 р.н.: 2002 (15 голів), найкращий бомбардир юнацького турніру кубок ЗАЕС-2001 (11 голів), потрапив у першу п’ятірку найкращих гравців чемпіонату України серед юнаків 1985-86 р.н.: 2000.

– Як хлопчик з Вишневого потрапив у столицю?

– Місцем народження в паспорті у мене написана Боярка, бо саме там розташований обласний пологовий будинок Києво–Святошинського району. А так все дитинство я прожив у місті Вишневе. Мій батько колишній футболіст, і у нього залишилися знайомства в футбольному середовищі. Він звернувся до одного зі знайомих, і той порадив саме  школу ЦСКА. Пам'ятаю, ми сиділи на уроці в 5 класі, батько прийшов посеред уроку і забрав нас на тренування – так все і почалося. Тим паче, що ця школа була розташована відносно недалеко від нас – три зупинки електрички і ми на місці.

– Яким чином Ви з футбольної школи ЦСКА потрапили у футзальний клуб «Кий»?

– Взимку ми тренувалися в залі, і на одному з тренувань нам запропонували зіграти контрольну гру. Ми приїхали в школу №67, що в Солом'янському районі. Після стартових десяти хвилин гри, коли ми з братом забили по парочці голів, до нас підійшов тренер команди-суперниці – це був Леонід Йосипович Матьков, а йому тоді допомагав Денис Сергійович Філоненко. Він відвів мене з братом на розмову і запропонував нам зіграти в чемпіонаті України з футзалу. Пам'ятаю його перші слова: «Ці малі створені для футзалу…» Ми тиждень думали і погодилися.

– Чи не хотілося Вам все кинути, зважаючи на те, що доводилося постійно кататися туди-сюди? Чи мрія була сильніше за все?

– Період, коли ми поєднували футбол і футзал був дуже важкий фізично і психологічно. Перше тренування у нас було о 16-й, а друге о 19-й годині. Добре, що місця тренувань були поруч. Тоді нас виручали трамвай і електричка, оскільки це був доволі швидкий транспорт, і заторів на його шляху практично не було. Звичайно, іноді хотілося погуляти з друзями, адже особисте життя ніхто не відміняв, але доводилося якимись моментами жертвувати заради футболу.

– Те, що Ви пройшли і футбольну, і футзальну школу, дало якусь перевагу?

– Те, що я пройшов школу футболу і футзалу, звичайно, для загального розвитку є позитивним моментом, але щоб грати професійно, потрібно вибирати.

– Ви себе чудово проявляли в юнацькому футзалі і постійно вигравали як командні, так й індивідуальні нагороди. Чи не намагалися якісь інші команди переманити до себе?

– В першому ж чемпіонаті України 1985-1986 років народження команда «Кий-Політех», за яку ми грали, виграла «срібні» медалі. Програли ми тоді команді з Харкова, де грали Овсянніков, Якунін і компанія. Для «Кий-Політеха» це був хороший результат, тим більше, що ми потренувалися разом з командою менше місяця. Ми швидко знайшли порозуміння з хлопцями, а це були Дмитро Шувалов і Віктор Пантелейчук – хороша у нас тоді була четвірка. 2002 року ми виграли чемпіонат України 1985-1986 р.н. цією ж четвіркою. Тоді я отримав приз найкращого бомбардиру чемпіонату. Напевно, після цього і почали говорити про нас усіх, тоді ж і почали переманювати хлопців в різні команди. Після першого чемпіонату України ми ще пару місяців тренувалися на два фронти. Звичайно, важко було поєднувати, але Леонід Матьков все-таки остаточно нас переконав, і ми обрали футзал. Ми почали їздити на різні турніри і досить успішно. Пам'ятаю наш перший турнір в Санкт- Петербурзі 2005 року, де ми зайняли друге місце. Змагання проходили на найвищому рівні, команди були сильні, це був мій перший досвід міжнародних зустрічей на такому рівні. 

– Дебютували Ви, граючи в другій лізі в другому колі сезону 2000/01 років. Що вона тоді з себе представляла?

– В той час ми переважно сиділи на лаві запасних, бо були наймолодшими і нам не особливо довіряли. Грали хлопці за віком старші, нас випускали на 1-2 хвилини, і то, коли перевага була великою. Якщо чесно, не сильно пам’ятаю той період.

– Що ж було далі?

– Почалося, так би мовити, доросле життя і дорослий футзал. Починали ми у першій лізі чемпіонату України і студентських чемпіонатах України. 2006 року відбулася наша друга поїздка на «Санкт-Петербурзьку осінь». Через пару днів ми вирушили на ще один турнір –«Кубок губернатора» у Щолково (Московська область), це був експериментальний склад збірної України. Схоже, що там нас і помітили, бо по приїзді додому в Київ Андрій Голякевич сказав нам, що найімовірніше ми поїдемо грати в Росію, але не сказав куди. «Київ-Уніспорт» в тому ж 2006 році виступав у вищій лізі, а у мене непогано виходило забивати, і після першого кола я був найкращим бомбардиром чемпіонату. Тоді й почали дзвонити інші команди з приводу переходу, але у мене був діючий контракт з клубом, і всі питання вирішував Андрій Антонович. Після закінчення того сезону найкращим бомбардиром я не став, але в чільну дев’ятку потрапив. Наша команда завершила сезон на останньому місці, а ми закінчували 4-й курс університету і потрібно було собі вибрати майбутню команду.

– Розкажіть про легендарний матч 28 січня 2007 року, коли «Київ-Уніспорт» на виїзді обіграв «Шахтар» з рахунком 1:0.

– Цей дійсно легендарний матч запам'ятається, мабуть, на все життя. Це був наш другий сезон у вищій лізі чемпіонату України, а тренував команду Андрій Голякевич, якому я дуже вдячний. До цього тільки по телевізору дивився ігри «Шахтаря». Ну, а те, хто там грав, всі прекрасно знають. Ми забили гол у контратаці і відбивалися усі 40 хвилин. Напевно, Бог тоді був на нашому боці. Відразу після гри мені подзвонив Геннадій Анатолійович Лисенчук і запитав, чи правда, що ми виграли, тому що ніхто в це не вірив!

– Як Ви здобули досвід гри у пляжний футбол за «Плесо» 2006 року?

– Свої збори ми проходили і на пляжі Гідропарку. Ми заявилися командою на чемпіонат міста, і це був один з етапів тренувальних зборів. Наскільки я пам’ятаю, це було 2005 року. Найімовірніше, що мене помітив Микола Степанович Щепець – родоначальник розвитку пляжного футболу в Києві. Наступного року він мене покликав пограти за команду «Плесо», або ж начебто «орендував» на короткий проміжок часу. У мене був контракт з «Київ-Уніспорт», і тому я відіграв лише відбірковий етап у Києві. Після цього хлопці поїхали на фінальну частину чемпіонату України, де зайняли друге місце. Мені було дуже приємно, коли мені передали срібну медаль чемпіонату України з пляжного футболу, хоч я й не грав у фінальній частині, бо почався інший етап підготовки моєї команди. Я досі намагаюся не втратити шансу пограти на пляжі, бо мені дуже подобається цей вид спорту.

– В «Київ-Уніспорті» фінансові умови були не дуже хорошими, але Ви пробули в клубі цілих шість сезонів. Чому Ви стільки часу провели у столичному клубі? Невже не було гідних пропозицій?

– Коли прийшов час визначатися з вступом в інститут, було два варіанти: КПІ або НУФВСУ. Ми вибрали другий, так само вчинив і Віктор Пантелейчук, а Дмитро Шувалов обрав КПІ – тоді наша четвірка і розпалась. Андрій Антонович Голякевич переконав нас, що ми робимо правильний вибір, але були умови, що на час навчання ми підписуємо контракт з клубом «Київ-Уніспорт». Власне кажучи, так само було і в «Метрополітені» – команда при університеті. А так ми з братом могли перейти до «Енергії» (Львів), «Шахтаря» (Донецьк), «Політеха» (Санкт-Петербург) і в «Митищі» (Московська обл.).

– Як виник варіант з «Митищами»?

– Однозначно, варіанти з російськими клубами були для нас пріоритетними, оскільки хотілося пограти в одному з найсильніших чемпіонатів. Першим нас запросив пітерський «Політех», а через пару днів підмосковні «Митищі» теж запропонували нам пройти перегляд. Квитки вже були куплені в Санкт – Петербург, але довелося докуповувати ще і в Москву, бо хотілося спробувати свої сили в обох клубах. Санкт-Петербург, звичайно, дуже гарне місто, і я б порадив кожній людині побувати в ньому, якщо є така фінансова можливість. Я з братом приїхав туди, коли чемпіонат тільки закінчився, і після пари тренувань нас викликав генеральний директор «Політеха» Кирило Мірзоян, і запропонував контракт на два роки, але я сказав що ми ще в «Митищі» поїдемо на перегляд, Він нас, звісно, всіляко відмовляв туди їхати, але це було б не чесно по відношенню до «Митищ», адже ми їм пообіцяли. У «Митищах» ми провели п'ять днів і нам запропонували контракт на три роки. У цього клубу була більш розвинена інфраструктура і кращі умови, як в тренувальному, так і у фінансовому плані. Ми підписали контракти і через місяць приїхали на збори в Митищі.

– Як проходила адаптація в новому середовищі?

– Звичайно, російська суперліга – це дуже серйозний рівень. Там проходили спарені тури, де можна було першу гру зіграти невдало, але в другій реабілітуватися. На перший рік у «Митищах» я став найкращим бомбардиром команди. Брат в середині сезону, на жаль, отримав серйозну травму, а після тривалого відновлення так і не зміг закріпитися в основному складі. Вадим відіграв рік, і його віддали в оренду. В Росії я налітався на все життя. Всі знають, що вона величезна. Найближчим виїздом, крім Москви, був Пітер, а найвіддаленішим, напевно, Красноярськ. Ми вилітали на виїзд у четвер, а прилітали в неділю. Графік був дуже важким, але до такого ритму звикаєш.

– Після спільної кар’єри з братом в «Митищах» ваші майбутні шляхи розійшлися, і в подальшому Ви з ним уже не перетиналися в одній команді. Які емоції тоді переживали? Наскільки легше чи складніше грати разом з братом в одній команді?

– Морально було важко, звичайно, оскільки Артем Ковальов теж пішов, і з українців я залишився один в команді. З братом, звісно, було комфортно грати, бо ми розуміли один одного з напівпогляду, але рано чи пізно наші шляхи повинні були розійтися.

– У першому сезоні Ви стали найкращим бомбардиром команди, але другий Ви провели менш успішно і вас виставили на трансфер. Що пішло не так?

– Перед тим сезоном команда суттєво підсилилася, взяли кваліфікованих хороших гравців, але можу сказати, що конкуренцію я витримав. Початок першого кола минув не дуже добре, бо ніяк не міг забити м’яч, але все пішло краще після мого приїзду з чемпіонату світу в Бразилії. Я став забивати і не мало, але наздогнати найкращого бомбардира команди було важко. Після «мундіалю» в Бразилії я попросив трохи покращити фінансові умови, бо набрав хорошу форму і забивав майже в кожному матчі. Я хоч і був «легіонером», але зарплата у мене була одна з найменших. Умови контракту мені ніхто не покращив і сказали, що якщо буду мудрувати, виставлять на трансфер. Я й сказав: «Виставляйте». Це був кінець чемпіонату і, власне кажучи, я не переживав з приводу працевлаштування. Пропозиції були, тим більше, мене завжди тягнуло додому в Україну.  За будь-якої паузи ми з дружиною завжди приїжджали в Україну.

- Чому після «Митищ» вибір впав саме на «Енергію», з якою підписали контракт, ще й на три роки? 

- Ми з дружиною порадилися і вирішили поїхати до Львова. Нас там все влаштовувало, як фінансово, так і за рівнем організації. Звичайно, великий плюс у тому, що ми були в Україні і практично вдома. В «Енергії» зібралася хороша команда і ми посіли третє місце.

- Після доволі вдалого сезону наступний у Вас чомусь не задався. 

- Наступний сезон ми теж непогано почали. Проте в середині першого кола пішли чутки, що «Енергія» і «Тайм» об'єднаються, прийде новий тренер, і всі гравці «Тайму» залишаться. Всі «енергетики» були в напруженому стані, бо ніхто не знав, хто залишиться, а хто - ні. У цей період я ще отримав травму, коли поїхав грати за збірну України на товариські матчі з Польщею - на передматчевому тренуванні зламав палець на нозі. Об'єднання таки відбулося, і новий тренер не бачив мене у складі. Мені зателефонував Євген Семенович Ривкін і запросив в «Локомотив». Я йому сказав, що травмований і у мене нога в гіпсі, але він сказав, щоб я все одно приїжджав. Так у міжсезоння я й приїхав з родиною до Харкова.

- Оренда в «Локомотив» була помилковою чи ні?

- У «Локомотиві» були всі умови для відновлення і тренувань. Через два місяці я дебютував і у першому ж матчі забив. Почав набирати форму, але Євген Семенович мене випускав мало. Навіть не знаю, з чим це пов'язано, може через те, що була кінцівка чемпіонату, і тренер довіряв перевіреним виконавцям. Але я не сумував, працював для себе. Власне кажучи, я знав, що наші дороги з «Локомотивом» розійдуться. Незадовго до закінчення сезону в Україні отримав дзвінок з «Нової генерації». Вони казали, що цікавляться мною, і я погодився приїхати.

- Після повернення в Росію у Вас чомусь одразу не пішло. 

- Після тижневого циклу тренувань зі мною підписали контракт. Там була хороша команда з чудовим тренером Вадимом Вікторовичем Яшиним. Я зіграв майже всі ігри в чемпіонаті, але забивав не так багато, як хотілося мені і керівництву, адже я був «легіонером», а до них вищі вимоги.

- У Вас був контракт на два роки, але довелося йти після першого сезону. На це вплинула зміна тренера? 

- Так, на те, що я зіграв лише сезон, знову вплинула зміна тренера. Яшин пішов тренувати «ВІЗ-Сінару», а прийшов Юрій Руднєв, який привів своїх гравців. Мені пропонували залишитися і доводити право на місце у складі, але ми з сім’єю прийняли рішення поїхати.

- Сезон 2012/13 Ви непогано відіграли в ЛТК (Луганськ), але і тут не затрималися довше, ніж на сезон. В чому причина цього повороту подій?

- Мені подзвонив Роман Миколайович Ковальчик і запросив у ЛТК. Відіграв я там дійсно непогано. Команда була молода і дуже перспективна: ми посіли четверте місце і грали у фіналі Кубка України. По закінченні сезону мені подзвонили з Білорусі, із «Лідсельмаша», і запропонували більш вигідні умови, ніж в ЛТК, тому я і переїхав туди.

- Як почався білоруський етап Вашої кар’єри?

- На сезон 2013/2014 у нас зібрався хороший колектив. З «легіонерів» був я і грузин Ніколоз Зеделашвілі, а після першого кола до нас приєднався Максим Воронін. Ми добре йшли в регулярному чемпіонаті, але програли на стадії півфіналу, а також серію за третє місце і стали четвертими. У міжсезоння з «Лідсельмаша» в інші білоруські команди пішли хороші гравці, але на їх місце прийшли футзалісти не гірше. Тренер Віктор Костянтинович Тарчило грамотно організував четвірки, тим більше, що ми посилилися Олександром Хурсовим, а згодом і Артемом Росем. Так що той сезон ми провели на висоті з першого і до останнього туру. Ми перемогли у регулярному чемпіонаті, пройшли чвертьфінал, півфінал і потрапили до фіналу. Почали ми фінальну серію з «Вітеном» погано, бо вона тривала до трьох перемог, а перші дві зустрічі ми програли і були за крок від поразки в усьому чемпіонаті. Однак ми створили диво, по-іншому не скажеш. Третю гру вдома ми виграли і поїхали в Могильов на четверту гру серії. У тому матчі ми по ходу гри програвали 1:4, але зуміли відігратися і довели гру до серії пенальті, у якій здобули перемогу. Так рахунок у серії став 2:2, і вирішальна п’ята гра відбувалася у Ліді. Основний і додатковий час закінчилися 0:0, а в серії післяматчевих пенальті ми виграли 7:6, причому я забив переможний гол. До речі, в цьому ж сезоні я став найкращим бомбардиром чемпіонату з показником у 39 голів. Те, що коїлося у залі, не передати словами. Він вміщує 800 глядачів, а прийшло 1400! Емоції переповнювали кожного гравця і вболівальника - так я став чемпіоном Білорусі.

- Сезон 2015/16 видався для «Лідсельмаша» казковим з огляду на виступ у кубку УЄФА. В основному раунді Ви обіграли всіх, і в елітному раунді теж, окрім «Інтер Мовістару», який і завоював єдину путівку в фінал чотирьох. Які спогади лишилися про цей сезон? 

- Сезон 2015/16 для «Лідсельмаша», напевно, був найкращим в його історії. В основному раунді Кубка УЄФА ми потрапили в непросту групу, де були «Національ» (Хорватія), «Раба ЕТО» (Угорщина) і англійський «Баку Юнайтед». Правду кажучи, в нас ніхто не вірив, крім нас самих. Деякі футболісти вперше брали участь у кубку УЄФА, в тому числі і я. «Рабу ЕТО» ми обіграли в запеклій боротьбі, англійців перемогли більш впевнено, але у групі склалася така ситуація, що, якби ми програли «Націоналю» в останній грі, то три команди набирали по 6 очок, і ми могли не вийти з групи. Втім, ми перемогли 1:0, і на першому місці закінчили групу основного раунду Кубка УЄФА. В елітному раунді нам випали «Інтер Мовістар» (Іспанія), «Кремлен-Бісетр» з Франції і словенський «Добровець». Перший матч був з французами, яких ми обіграли не без зусиль. У другій грі нам протистояв словенський клуб. Після першого тайму ми їм програвали 0:2, але в другому забили сім м'ячів і перемогли. Вирішальний матч за вихід у «фінал чотирьох» у нас був з «Інтер Мовістар», за який грали легенди іспанського, португальського та бразильського футзалу - Рікардінью, Кардинал, Ортіс, Луїс Амадо, Умберто, Дарлан.  Нас влаштовувала тільки перемога, оскільки різниця забитих і пропущених м'ячів у «зеленої машини» була кращою. Цей матч надовго запам'ятався лідським футзалістам. Атмосфера була чудова, адже ми грали у залі в Іспанії, де вони приймають свої матчі чемпіонату. А запам'ятається матч тим, що команда з невеликого міста Ліда була в кроці від «фіналу чотирьох». На початку другого тайму ми забили гол після «стандарту» і повели в рахунку. Проте, на жаль, у гру втрутилися арбітри і зробили все, щоб ми не виграли. Нам поставили смішний пенальті, який реалізував Кардинал. Через пару хвилин ми пропустили гол після розіграшу кутового, мабуть, це єдиний м’яч, який іспанці забили по ділу. Потім за не менш дивний фол нам поставили «дабл-пенальті», який реалізував Рікардінью. І це все впродовж 6 хвилин! Ми випустили п’ятого  польового гравця, але лише обмінялися голами, у результаті «Інтер Мовістар» переміг 4:2. По приїзді в Ліду нас зустрічали як героїв, по-іншому й не скажеш. Уболівальники перекрили дорогу і з салютом та шампанським влаштували нам теплий прийом в Білорусі. На початку сезону ми ще грали матч за суперкубок з мінською «Століцею». Цю зустріч ніяк не могли розпочати. Повний зал уболівальників, а це було 1200 чоловік, протягом десяти хвилин аплодував нам стоячи. Ми їм відповіли взаємністю і виграли 9:4. У підсумку, в тому сезоні за неофіційним рейтингом ми стали п’ятою командою у Європі.

- За цим сезоном прийшло болюче падіння, і ви вилетіли в основному раунді кубка УЄФА, причому програли «Націоналю» 0:1, який обіграли минулого сезону, і «Економацу» (Сербія), якому вже нічого не було треба в останньому турі. Що стало причиною такого невдалого виступу? 

- На наступний рік ми знову стали чемпіонами і виступали в кубку УЄФА, але, на жаль, той виступ команді не вдався. Хоча, у нас був шанс обіграти «Економац» і вийти з групи. У суперників вилучили гравця в кінці матчу і ми повинні були вигравати, але сталося навпаки - ми пропустили в більшості, що буває рідко, і програли матч. «Лідсельмаш» посів у групі третє місце і поїхав додому.

- Це правда, що у Ліді найкращі уболівальники? 

- Я вже до цього багато розповів про них. Можу лише додати, що по міркам України це місто не дуже велике, і всі в ньому знають про «Лідсельмаш». Це візитівка міста. Усюди впізнають і питають як справи, але не про матчі, бо на них усі ходять. Місто живе цією командою, тому що вона показує результат. Навіть коли гра не йде, трибуни женуть команду вперед. Буквально 1 вересня я виграв суперкубок з «Вітеном» в Ліді, а вболівальники мені аплодували, і не важливо, що я грав за суперника. Мені було дуже приємно.

- 2017 року Ви залишили «Лідсельмаш», який є одним з лідерів білоруського футзалу, і перейшли в «Форте», який на той момент навіть в «плей-офф» не потрапив. Що стало причиною цього рішення? 

- Той сезон ми закінчили на третьому місці, яке не дає нічого, крім медалей. Відчувалося якесь спустошення і потрібно було щось змінювати. Мені надійшла пропозиція від «Форте». Порадившись з родиною я вирішив поїхати з Ліди. Дехто досі не може зрозуміти чому я пішов, але все, що не робиться - на краще.

- У минулому сезоні Ви допомогли «Форте» пройти у «плей-офф», але у чвертьфіналі програли «Вітену», в який перейшли у цьому сезоні. 

- «Форте» ніколи не потрапляв в «плей-офф», і я хотів допомогти команді, що нам і вдалося. Ми закінчили чемпіонат на п’ятому місці - це  найкращий результат за всю історію клубу.

- Пам’ятаєте свої перший і останній матчі за збірну? 

- Cвій перший матч за національну збірну я зіграв в Ужгороді проти словаків. Дуже запам'ятався не тільки виступ, а ще й те, що забив дебютний гол. Останнім був, напевно, матч відбіркового етапу чемпіонату світу проти Азербайджану.

- Після останнього матчу за збірну чи був у Вас момент, коли Ви відчували, що ось-ось мене мають викликати у збірну, або ж виникало відчуття, що ось зараз я гідний туди повернутися? 

- Після переїзду в Білорусь мене більше не викликали в збірну України. Звичайно, в глибині душі виникало відчуття, що можуть викликати, адже я непогано виступав і в Білорусі, і в кубку УЄФА.

- Ви грали про двох найкращих гравців сучасності - Фалькао (у складі збірної) і Рікардінью (у складі «Лідсельмашу»). Як можете охарактеризувати їх, і хто з них кращий?

- Мені пощастило пограти проти цих видатних футзалістів. Порівнювати, хто краще, я не буду, бо це те саме, що порівнювати Мессі і Роналду. Можу точно сказати, що при всій своїй «зірковості» вони звичайні і добродушні люди, які ніколи не відмовлять у фото з вами.

- За останні роки не виникало нагод, щоб знову опинитися в одній команді з братом? 

- Брат Вадим зараз грає у Польщі в «Клірексі»,  і я мав варіант пограти з ним в одній команді або ж проти нього, але на даний момент я у «Вітені», з яким хотілося б досягнути максимально високих результатів.

- Що змінилося в чемпіонаті Білорусі за ці п’ять  років, що Ви там відіграли?

- За п’ять  років мого перебування у Білорусі, можу сказати, що з кожним роком рівень чемпіонату росте. Коли я тільки приїхав, то на перше місце претендували 3-4 команди, а зараз уже 6-7,  і це дуже добре впливає на загальний розвитку футзалу у Білорусі.





За матеріалами сайту futsalua.org