01.02.2019 08:18 2341

Продовжуємо наш цикл футбольних зустрічей «90 хвилин», спрямований на популяризацію «гри мільйонів» та знайомство з людьми, які розвивають Києво-Святошинський футбол. Сьогодні у нас в гостях людина,  безмежно віддана «королю спорту», колишній гравець, потім -  арбітр національної категорії, спостерігач арбітражу, який відпрацював багато матчів на професійному рівні, меценат, футбольний функціонер та організатор, директор вишнівського стадіону «Центральний»  Валерій Романович Душко.

-        Можливо, я щось не згадав з Ваших футбольних регалій?

-        Я думаю, що достатньо сказали…

-        Багато хто знає Вас як багаторічного президента футбольних клубів «Автомобіліст», «Трансімпекс», «Вишневе»…

-        Так, дійсно, це частина моєї спортивної біографії, в подальшому поговоримо про це…

-        Давайте розпочнемо з витоків. Розкажіть про себе, звідки Ви, коли зародилася Ваша любов до футболу, про Ваших перших тренерів?

-        Почнемо з дня народження, 1 липня 1960 року. Народився на Житомирщині, в спортивному місті Баранівка. При фарфоровому заводі була футбольна команда «Керамік». З серйозними традиціями та історією, тому після школи дітвора, і я в тому числі, сідала на велосипеди, кидали м’яча на багажник, і нумо дивитися, як грають старші в футбол. Було дуже цікаво, і для мене ті футболісти були такими ж легендарними,  як сьогодні ветерани київського «Динамо», так тоді я захоплювався тими гравцями «Кераміка». Це були кумири,  яким місцеві вболівальники давали звучні клички. Я з задоволенням їздив на кожен домашній матч за участю нашої команди. Чемпіонат був дуже сильний. Я виростав на тому футболі, сам тренувався. Були сильні конкуренти, такі як Бердичів, Малин, Коростень, Новоград – Волинський, Житомир. Мені подобався той чемпіонат, і я завжди був на трибунах місцевого стадіону. Тренувався під керівництвом ведучих місцевих футболістів того часу, і наша команда виграла районний «Шкіряний м’яч». Перший успіх прийшов, коли мені було 13 років. За результатами виступів у тому дитячому турнірі мене було визнано  найтехнічнішим гравцем. Це була шкільна команда, в якій я був капітаном. Потім я грав за збірну району, і був нагороджений дипломом, грамотою та книгою Ернесто Хемінгуея. Мене нагороджував Кремінь Михайло Аронович, був такий районний спортивний  очільник. Сильний шахіст, вчитель. Він і сьогодні проживає в Баранівці,  продовжує свою просвітню діяльність. Завжди запрошує нас в гості, на Батьківщину.

-        «Керамік» (Баранівка) – це була команда з традиціями, певний час грала на професійному рівні, має багату історію. Ви пам’ятаєте свою першу зустріч з великим футболом?

-        Так, за часів незалежності «Керамік» точно кілька сезонів відіграв у другій українській лізі, а от за часів СРСР, пам’ятаю, був матч на кубок з дніпропетровським «Дніпром». А щодо першого враження від великого футболу, згадую заповнені трибуни нашого місцевого стадіону на березі річки Случ, в живописному місці, свято 9-го травня, яке завжди закінчувалося футбольним матчем, продавали перед стадіоном морозиво і квас, піднесена атмосфера – це була гра на першість Житомирської області. Відчуття футбольного свята в дитинстві мені запам’яталося назавжди.

-        Хто тоді був футбольним кумиром місцевої публіки?

-        Один з них був моїм родичем – Яків Кравчук, пізніше запам’яталися такі прізвища як Микитко, Мацковський, Леонід Степанюк, Свинцицький, вони всі були майже ровесники, а тренером тої команди був начальник команди Присяжнюк.

-        Ви теж мріяли зіграти за «Керамік»?

-        Моя мрія зіграти за основний склад «Кераміка» не здійснилася, бо вже в п'ятнадцять років я поїхав на навчання в Київ, але потренуватися в молодіжній команді встиг. Після закінчення дев’ятого класу я вступив до київського технікуму. Взяв з собою свої футбольні призи, і хотілося мені пройти гарну футбольну школу, бо коли ми після перемоги в районному «Шкіряному м’ячі»   приїхали грати на аналогічні обласні змагання  у Новоград-Волинський на стадіон «Авангард», то побачили силу місцевих юнаків, побачили, що таке ДЮСШ, стало зрозуміло, що футболу треба навчатися професійно.

-        Ваші батьки розділяли Ваше захоплення футболом?

-        Мої батьки були людьми простими трударями, весь час були в роботі. Моє захоплення футболом призводило до проблем з взуттям. Тоді якісні черевики дістати було нелегко, тож після двох-трьох ударів по м’ячу, як правило, відлітала підошва. Пам’ятаю, мама була дуже незадоволена. Основний стосунок до мого захоплення футболом мав мій, старший на сім років, брат Віктор (зараз живе в Баранівці в гармонії з природою, військовослужбовець у відставці). Поряд з нашим будинком розташовувався футбольний майданчик сільського типу, де з ранку до вечора дітлахи ганяли м’яча. От і я почав ходити туди з старшим братом – спочатку за компанію (а малих, як правило, ставили у ворота, і мені це навіть подобалося на певному етапі), а потім – повноправним гравцем дитячих футбольних баталій.  Було непереборне бажання забивати голи, пасувати, грати в футбол…

-        Ви тоді, в тих дитячих баталіях, були максималістом, тобто обов’язково мали здобути перемогу, чи сповідували олімпійський принцип: головне не перемога, а участь?

-        Я б сказав би, що вже сам факт того, що мене взяли у команду, що граю в футбол, був для мене за щастя, але кожен, хто вийшов на футбольне поле, хоче перемагати.

-        Любов до футболу, як правило, зароджується в дитинстві, і проходить «червоною ниткою» через все життя. Як думаєте, в чому його сила?

-        Так і є,  все розпочинається з першого доторку до м’яча, як ми грали у дворі, коли воротами слугувала хвіртка, коли грали самі з собою, набиваючи м’яча в стіну будинку, коли всі гуртом дивилися футбольні трансляції по телевізору, вболівали за своїх кумирів і намагалися бути схожими на них. Саме тоді любов до футболу назавжди поселяється в серці і залишається з нами на все життя. 

-        У Вас була мрія стати професійним футболістом?

-        Ну, до професіонала мені далеко, але на рівні аматорського футболу хотілося пограти. Вже років з п’ятнадцяти була така мрія. Самостійно вступив до навчального закладу в Києві, але, на жаль, футбол там не культивувався. Був баскетбол, волейбол, а от спорту №1 в технікумі легкої промисловості не було. То ж до футболу повернувся, лише переїхавши в Баришівку на місце своєї першої роботи – завод «Блискавка» після закінчення навчального закладу. В Баришівці на той час було дві  організовані футбольні команди: «Автомобіліст» (місцевий флагман)  та «Блискавка», яка була другою за класом. Почав грати за команду свого заводу. Мою гру побачив тренер «Автомобіліста» Микола Якович Скринник, людина віддана футболу, нині, на жаль вже покійний,  та запросив до своєї команди. Можливо, не весь свій потенціал мені вдалося розкрити, але дякую долі, що  прожив життя, пов’язане з футболом. Так, може не дограв у свій час, не став професійним гравцем, але відчув, що таке радість від гри, командна дружба. Спробував себе на нелегкій стезі арбітра, працював в одній бригаді зі справжніми особистостями. Прийшов у арбітраж  24-річним, зараз дехто в такому віці вже закінчує, але свій шанс використав. Хоча не пробився в прем’єр-лігу, проте ні про що не жалкую. Був футбольним функціонером, організатором серйозних команд.  І зараз продовжую дихати футболом, радий, що мій досвід стає в нагоді у спортивному житті  Вишневого.  

-        Як ви думаєте, чому сьогодні у сучасних дітлахів більше можливостей займатися футболом, але футбольних зірок в Україні спалахує все менше? Як зацікавити нині дітей займатися футболом, коли у них є багато інших спокус, щоб проводити вільний час?

-        Я б сказав, що не все так однозначно. Наприклад, у Вишневому, на новому стадіоні тренується багато дітей, з ними працюють кваліфіковані тренери, і хлопчаки залюбки займаються футболом. Я кожен день бачу це захоплення в очах юних гравців. Що ж стосується кількості футбольних «зірок», які виходять з нашого дитячого футболу, то я не настільки футбольний тренер, щоб давати якісь рекомендації, але, прислухаючись до спеціалістів у цій галузі, наприклад, до завідуючого кафедри футболу НУФВСУ Валерія Ніколаєнка, гадаю, що не потрібно у дитячому віці грати на результат. Я спостерігаю за дитячо-юнацькими командами і на нашому стадіоні у Вишневому, і на стадіонах Київської області, бо в якості спостерігача арбітражу був присутнім на матчах ДЮФЛ, і помічаю, що навкруги дитячих поєдинків часто нагнітається нездорова істерія, яка йде від батьків та тренерів, що маєш виграти за будь-яку ціну. І це закладається дітям вже у віці 12-13 років. Вони виходять на поле, закуті відповідальністю за результат, в атмосфері надмірного ажіотажу. В підсумку в 16-17 років, в період переходу до дорослого футболу, ці юнаки вже психологічно виснажені, вони «наїлись» грою, перемогами та поразками. І припиняють розвиватися, губляться для великого футболу. Я це бачу на прикладі свого онука, який займався в ДЮСШ-15, але, не потрапивши в елітну групу, охолов до занять. Це моя особиста думка, адже я ніколи не тренував, я – арбітр, футбольний організатор, тому, можливо, люди, які професійно тренують, зі мною не погодяться.

-        Коли Ви вперше потрапили на великий футбол? Що це була за гра?

-        Знову ж таки тут зіграв свою роль мій старший брат. Він якраз закінчив військове училище і супроводжував мене у поїздці в Київ, коли я  вступав у технікум. Це був 1975 рік. І ми разом пішли на футбол. Це був матч першості СРСР «Динамо» (Київ) – «Чорноморець» (Одеса). Не знаю, чому так сталося, але я, п’ятнадцятирічний, залишився поза межами стадіону, хоча аншлагу на матчі не було, а брат таки потрапив на футбол, кинувши мене напризволяще. Потім довго вибачався за це. Десь хвилині на двадцятій гри я теж зміг пройти до чаші стадіону, контролери зробили вигляд, що мене не помічають, і я вперше відчув атмосферу великої гри. Так, по телевізору я багато разів бачив, як грає «Динамо», міг без проблем перелічити всіх гравців того прославленого складу, який тільки-но виграв європейський кубок кубків, але відчуття від першого «живого» матчу були неперевершеними. Я сидів за «бессарабськими» воротами і був абсолютно щасливим. Вже не згадаю, яким був рахунок того матчу, а от радість від того походу на футбол закарбувалася в пам’яті  на все життя.

Довідка прес-служби КСРФФ:

Чемпіонат СРСР, 12 серпня (вівторок), 19.30, м.Київ, стадион «Центральний», +20 градусів, дощ, 50 000 глядачів, судді: Казаков, Цалкін, Мірза (всі ‑ Москва).  «Динамо» (Київ) — «Чорноморець»(Одеса)  1:0  (0:0). Гол: 1:0 Колотов (90, с пенальті).

«Динамо»: Рудаков, Коньков, Кузнецов С. (Слободян, 71), Фоменко, Буряк, Трошкін, Мунтян, Онищенко, Колотов, Веремеєв, Блохін.  Тренер В.Лобановський.

«Чорноморець»: Дегтярьов, Нечаєв, Лещук, Логвиненко, Поліщук (Родіонов, 81), Фейдман (Рибак, 65), Сапожников, Устимчик, Сапельняк, Дорошенко, Плоскина.   Тренер А.Алескеров. 

-        Мабуть, буде зайвим після такого ліричного відступу ставити питання про Ваші футбольні уподобання?

-        Так і залишилися незмінними на все життя – за київське «Динамо». На жаль, той склад 1975 року, як і зірковий склад 1986 року, я можу перелічити навіть через багато років краще, ніж сучасний склад «Динамо». Подобалося тоді, що це були свої, доморощені футболісти, з якими працював Валерій Васильович Лобановський і досягав з ними неймовірних висот. Сучасне «Динамо» так не радує.

-        А крім київського «Динамо»,  були команди, які Вам подобалися?

-        Італійський «Мілан», особливо в той час, коли за нього грав Андрій Шевченко. В той час мені взагалі імпонував італійський футбол. Не буду оригінальним – зараз мені подобається іспанський та англійський чемпіонат. Симпатизую каталонській «Барселоні». Але скажу чесно, для мене найвищим рівнем залишається колишній союзний чемпіонат. Він був дійсно цікавим і непередбачуваним, бо в ньому стикалися різні футбольні школи. Середньоазіатська («Пахтакор», «Кайрат», Памір» з Душанбе), закавказька («Динамо» Тбілісі, «Арарат», «Нефтчі»), московська, ленінградська, прибалтійська («Жальгіріс»). Українським командам було цікаво грати проти таких різних суперників. Пам’ятаю, після програного в Києві матчу з «Жальгірісом» (0:3), у Вишневому була зустріч вболівальників з гравцями киян Анатолієм Дем’яненком та Андрієм Балем, і їм довелося виправдовуватися за ту поразку.

-        Який футбол Вам близький, яка національна школа?

-        Напевно, більше до душі південноамериканський – Бразилія, Аргентина. Мені подобається футбол технічний, емоційний. Колись, на тій зустрічі, про яку я згадував, таке саме запитання я поставив Анатолію Дем’яненку, і він відповів, що через десять років футбол буде зовсім інакшим – все буде вирішувати швидкість, з великою кількістю єдиноборств, і так воно й сталося.

-        Це ж практично футбол Лобановського! Пресинг, швидкий перехід з оборони в атаку, флангові прориви…

-        Але без технічної складової все це нічого не варте, тому, на мій погляд, технічна підготовка гравця – це основа основ. І найкращі зразки «Динамо» Лобановського (і 1975, і 1986 років) складалися з високотехнічних гравців.

-        Якщо спробувати скласти «збірну мрії» в інтерпретації Валерія Душка, яким буде склад цієї команди всіх часів?

-        Щоб нікого не образити, я б спробував скласти кілька збірних. На воротарській позиції – Рудаков, Банников, Дасаєв. Крайні захисники – Трошкін, Дем’яненко, Дзодзуашвілі, Сулаквелідзе. В центрі захисту – Хурцилава, Чівадзе… Називати довго, але, давайте так, нехай це буде склад київського «Динамо» 1975 та 1986 років, підсилений кількома тбілісцями та єреванцями: Кіпіані, Дараселія, Іштоян, Маркаров, ще Віталій Шевченко з Баку, мінчани були сильні…

-        Я бачу, ви говорите лише за футболістів часів СРСР…

-        Звичайно, можна згадати Реброва, Шевченка, але в дитинстві взагалі враження сильніші, ніж в зрілому віці. Я пам’ятаю, як ми чекали хокейних поєдинків, особливо з представниками НХЛ. Зараз мені хокей не так цікавий, а тоді я знав склад всіх хокейних збірних, які грали на чемпіонаті світу. Не тільки Михайлова, Петрова, Харламова, а й канадців, шведів, чехів, фіннів. Тому  в мене акцент на першість СРСР, бо інколи ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, що робив учора, а те, що було тридцять років тому, – як на долоні.

-        Кого Ви вважаєте найвеличнішим футболістом всіх часів і народів?

-        Я не буду оригінальним, коли скажу, що це Пеле і Марадона. Я більше бачив гру Марадони, але ж не просто так Пеле називають «королем футболу». На третє місце я б поставив Олега Блохіна.

-        Як склалася Ваша футбольна доля в баришівській «Блискавці»?

-        З 1979 по 1983 рік я працював у Баришівці, і паралельно грав у футбол ще на старому місцевому стадіоні. Брав участь в першості району, об’їздив з командою всі місцеві стадіони, в тому числі і в рідному селі Анатолія Бишовця – Перемозі (колишня Ядлівка). Були стадіони різні: і не досить рівні, як у тій же Перемозі, і порівняно непогані, як на торф’янику в селі Ярешки або в Березані. Застав саме ті часи, коли в Баришівському районі почали будівництво двох стадіонів, які служать і донині, це «Прогрес» у Баришівці та «Дружба» в Березані. Довелося грати за Баришівку і в чемпіонаті області.   Команда, яка виступала на Київську область, мала назву то «Блискавка», то «Автомобіліст». В ній грали кращі футболісти Баришівського району. Певний час з нашою командою працював досвідчений фахівець Анатолій Миколайович Молотай.

-        На той час баришівський футбол в Київській області був грізною силою?

-        Я пам’ятаю, що на старому стадіоні в обласних матчах завжди був аншлаг. Ми грали і в змаганнях ФСТ «Колос», і на першість області. Сильними суперниками була Миронівка (підтримував команду голова колгоспу Даниленко), яка «гриміла» один час і на всесоюзному рівні, і Яготин, який тренував знаменитий «динамівець» Віктор Серебряников. Наша команда ніколи не пасла задніх, за неї грали лише місцеві футболісти. На слуху були прізвища Івана Антипенка (зараз начальник команди в Плисках), Бесараба, голкіпера Михайла Насташевського – двоюрідного брата відомого футболіста Віктора Насташевського, який родом теж з Баришівського району (село Садове). В центрі захисту грав Анатолій Моргуліс. Зараз живе в Німеччині. Підтримуємо зв'язок телефоном. Ігор Бочко і зараз мешкає в Баришівці, Володимир Крамаренко (потім грав за житомирський «Спартак»), Іван Лазоренко, Валентин Сусло і багато інших виконавців, які на той час під керівництвом тренера Миколи Яковича Скринника презентували районний футбол на обласному рівні. Грати в такій команді для мене була велика честь. А щодо мого футбольного амплуа, то після того, як я забив гол на виїзді в Жуківці в матчі на першість району, тренер ставив мене в напад в парі з більш досвідченим Юрієм Голубєвим. Пізніше, з приходом на тренерський місток Анатолія Молотая, в команді з’явилися і гравці з Києва, наприклад, Віктор Мальцев з київського ЦСКА. Але це трапилося вже після мого переїзду в місто Вишневе в 1983 році.

-        Коли вперше Вам довелося взяти до рук суддівські атрибути?

-        Це вже було у Вишневому, на нашому стадіоні, який зараз красень, а тоді був не  зовсім у гарному стані. Мені подобалося працювати асистентом арбітра, який, як відомо, рухається по бровці за лінією передостаннього гравця захисту. І тоді грали наші відомі гравці Ігор Хоменко (на жаль, вже покійний), Василь Буханенко, Ігор Побігаєв, Володимир Попадюха, ще молоді Кратєнков і Шумилін. І ось одного разу довелося мені підмінити одного арбітра, взявши до рук прапорець. Відпрацював, а Володя Попадюха (батько Дениса), який був лідером місцевої команди і завжди дуже критично оцінював дії арбітрів, спостерігав за моїм дебютом з імпровізованої трибуни, а після матчу сказав мені, що в мене непогано виходить. З того часу почав судити матчі районного рівня. Пам’ятаю, приїхав у Хотів, де судити завжди було важко, і мені ще до гри  сказали, що звідси можеш не повернутися, тобто морально тиснули. Але, незважаючи на принциповий характер матчу з великою кількістю жовтих і навіть червоної картки, нормально справився з грою і поїхав додому без пригод. Моїми «хрещеними» батьками в суддівстві були Володимир Могилов (царство йому небесне) і Григорій Орел, обидва були арбітрами з Вишневого. Саме Могилов привів мене в суддівську колегію Київської області, якою керував Микола Кирсанов. Це було в 1984 році.

-        Після переїзду до Вишневого Ви відразу потрапили у вир місцевих футбольних подій?

-        Так, тоді була створена у місті команда «Автомобіліст». До її виникнення, крім мене, долучився  районний спортивний функціонер Ігор Побігаєв, брат відомого футболіста Віктора Побігаєва, який пограв у багатьох професійних командах, в тому числі і за кордоном. Паралельно, з ініціативи Могилова, почав судити футбольні матчі, а з 1985 року вже був членом колегії київських обласних футбольних арбітрів.

-        Можете нам розповісти про те, що відбувалося тоді в Києво-Святошинському районі з розвитком футболу, яким був тодішній районний чемпіонат?

-        На той час, як на мене, Баришівський район в плані розвитку футболу був попереду Києво-Святошинського. Там чемпіонат був рівніший, постійно грала команда на Київську область. Хоча і в нашому районі були сильні футболісти, однак не вистачало організації. Грали всі свої, непогані команди були в Боярці, Хотові, Крюківщині, Новосілках, Гатному і, звичайно, у Вишневому. Керував тоді змаганнями спорткомітет, який очолював Микола Олексійович Вовкогон.    

-        Після того як Ви розпочали суддівську кар’єру, з активними виступами на футбольному полі було покінчено?

-        В 1984 році я ще пограв на першість Київської області за новостворений колектив «Автомобіліст» (Вишневе), в якому Ігор Побігаєв був граючим тренером, а моїми партнерами на полі були відомі вишнівські гравці Ігор Хоменко, Микола Кратєнков та Володимир Шумилін. За нас грали і боярчани Саша Юрковський, Юрій Гарбуз, хлопці з Забір’я, зокрема, Володя Унинець. Ми приймали своїх суперників на центральному районному стадіоні в селі Шпитьки. Пам’ятаю, що в одному з таких матчів відбувся дебют відомого в подальшому українського арбітра Сергія Шебека. На той час я займав керівну посаду в одному з автопідприємств району, куди мене перевели наказом міністра з Баришівки, тож вдалося вирішити через профспілки певне матеріальне забезпечення для футбольної команди. У нас був гарний автобус, на якому ми виїжджали на гостьові матчі: в Переяслав, де командою керував Кирсанов, а через кілька років він став першим головою обласної федерації футболу, в Кагарлик, в Рокитне, де тренером був відомий в минулому футбольний голкіпер Леонід Шмуц (виступаючи за московський ЦСКА, «прославився» тим, що випадково закинув м’яча в свої ворота).

-        З ким ще з цікавих особистостей Ви зустрічалися на футбольних стадіонах?

-        Коли я був президентом клубу «Трансімпекс» під патронатом відомої на той час однойменної фірми на зорі української незалежності,  ми запрошували серйозних футболістів, а проти нас грали сильні колективи, в тому числі дублери київського «Динамо», в складі яких виходили на поле відомі гравці,  наприклад,  Віктор Леоненко. Мав честь працювати на футбольних матчах національної першості в одній бригаді з такими особистостями, як Олександр Балакін, Олександр Тютюн, Вадим Шевченко, Анатолій Арановський, Віктор Старовойт. Футбол познайомив мене з Миколою Кольцовим, Петром Безносенком, Олександром Щановим, Юрієм Войновим, Віктором Жиліним, Віктором Серебряниковим та багатьма іншими цікавими людьми. Кожен з перелічених осіб – це легенда українського футболу. Ще розповім цікаву історію. Засновник суддівської династії Леонід Юхимович Арановський, з яким я був добре знайомий, одного разу попросив поглянути на свого онука Євгена, який тільки-но робив перші кроки в арбітражі. Разом з юним Женею в якості асистента арбітра  ми поїхали на матч першості області в Березань між місцевою «Дружбою» та «Будівельником» з Іванкова. За команду гостей грали відомі українські футболісти Вадим Шельменко (на той час паралельно вже був арбітром), Павло Невєров, Олександр Петраков, а граючим організатором команди був відомий спортивний функціонер, в майбутньому – начальник Київського обласного спорткомітету, Микола Горовий. І треба ж такому статися, що гості забули вдома заявочну документацію. Виник конфлікт, але завдяки суддівській дипломатії матч вдалося благополучно провести, і саме він став першим у послужному списку нинішнього арбітра ФІФА Євгена Арановського.   

-        Як пройшло Ваше становлення в якості служителя футбольної феміди  в Київській обласній колегії арбітрів?

-        В той час був певний дефіцит арбітрів, багатьом з моїх колег на районному та обласному рівнях не вистачало кваліфікації, тож коли я прийшов в обласну федерацію, мене зустріли дуже радо. Ігор Олексійович Качар відразу прийняв від мене заяву про вступ у колегію арбітрів. Перша моя гра була в Яготині, зустрічалися дитячі команди. З 1985 року почав працювати на матчах обласного календаря. А через чотири роки дебютував у другій лізі чемпіонату СРСР (українська зона). Це був матч між командами «Артанія» (Очаків) – «Нафтовик» (Охтирка). Пам’ятаю, що головним тренером в Охтирці працював практично мій тезка – Валерій Душков. Стадіон в Очакові знаходився недалеко від моря, південне місто. Для господарів гра була дуже важливою, тому що вони переживали певну кризу – вісім поразок поспіль. Тож перед грою команду висвятив батюшка з кадилом. Працювати в полі мав Олександр Тютюн, а допомагали йому я з Ігорем Ковалевичем. Гра була дуже впертою, а вирішив її долю курйозний гол, який забили господарі. Несильний удар голкіпер гостей не зміг зафіксувати, пропустив м’яча між ніг, і форвард «Артанії» добив у порожні ворота. 1:0 – перемогли господарі. Допоміг таки обряд перед грою. В основному я працював у якості асистента арбітра, хоча тоді не було чіткого розподілу амплуа в суддівському корпусі, тож доводилося судити матчі і в ролі арбітра в полі, як, наприклад, в одному з матчів у Новій Каховці, коли мені допомагали мої наставники Балакін і Тютюн. Працював на матчах другої та першої української ліги вже в часи проведення перших незалежних чемпіонатів України. 

-        Як Ви вважаєте, універсалізм арбітра – це плюс, чи навпаки, краще коли існує вузька спеціалізація в суддівському корпусі, як практикується зараз?

-        Я думаю, що розподіл обов’язків – це правильний підхід. Якщо ти – арбітр, працюєш над собою в цьому напрямку, підвищуєш свою кваліфікацію, відточуєш свою майстерність на практиці, набираєшся досвіду. Те ж саме, якщо ти виконуєш функції асистента. В кожній з цих ролей існує своя специфіка. В наш час було по іншому. Звичайно, судити в полі важче, бо відповідальності більше, велике душевне  хвилювання перед грою. Але в будь-якому разі той, хто вирішив присвятити себе нелегкій роботі арбітра, повинен йти вперед крок за кроком, по ієрархічній драбині, не перескакуючи через щаблі: дитяча ліга, матчі аматорів, колективи фізкультури, потім – команди майстрів. Поступово набуваючи неоціненного досвіду, прислухаючись до порад старших колег. Свого часу мені дуже допомогла батьківська опіка голови суддівської колегії Київської обласної федерації Ігоря Олексійовича Качара, який і нині (дай Бог йому здоров’я) ділиться своїм багатим досвідом з молодими арбітрами. Головне – постійно практикуватись. Чим більше матчів, тим швидше прогресуєш. Але якщо людині, як кажуть, не дано, то не варто себе  мучити. Олександр Тютюн свого часу говорив, що йому досить побачити людину в справі один тайм, і дати остаточну оцінку, буде вона судити чи ні...

-        Як Ви гадаєте, чи можливо наразі говорити про Києво-Святошинську школу арбітрів, адже завдяки діяльності районної федерації нам є чим пишатися у справі підготовки молодих арбітрів. Маємо нашого стопроцентного вихованця Дениса Шурмана, який вже має статус арбітра ФІФА і дебютував на міжнародній арені. Він – виходець з нашого району, перші кроки в арбітражі робив у нашому чемпіонаті. Починав у нас інший арбітр ФІФА Микола Балакін. Зараз великі надії подає молодий перспективний арбітр Максим Мельниченко, на підході ще кілька юних дарувань. Що стало вирішальним фактором такого прогресу Києво-Святошинського району в цьому плані?

-        Що стосується Шурмана, то його становлення відбулося на моїх очах. Коли на громадських засадах я працював в Київській обласній федерації футболу, то і я, і Олександр Якович Тютюн всіляко допомагали йому рости. У нього були хороші природні дані, він використав шанс, який йому надали, вдало розставив пріоритети, працював над собою і досяг певного рівня. Однак йому важливо не зупинятися, судити якомога більше матчів, набувати досвіду. Велику роль зіграв той факт, що Денис пройшов через терни районного футболу, почав з самих низів. По суті, путівку у великий футбол йому дала Києво-Святошинська районна федерація футболу, її голова Валерій Чалий. В той же час разом з Денисом починали інші перспективні хлопці з Вишневого, наприклад Саша Юхименко, але в них не вийшло пробитися нагору. Можливо, не вистачило наполегливості, працездатності, хоча потенціал у них був не гірший. А Дениса вчасно помітили, дали йому «зелене світло», і я дуже радий, що він перевершив мої досягнення. Я був арбітром національної категорії, а Денис – вже арбітр ФІФА. Тобто нашому району є чим гордитися. І зараз я бачу, як Денис працює над собою, як приходить на стадіон тренуватися, тому впевнений, що у нього велике майбутнє. З нетерпінням чекаю, щоб побачити його на матчах серйозного міжнародного рівня, і бажаю йому успіхів та удачі, аби лише не підвело здоров’я.

-        Напевно, саме сила нашого чемпіонату є тим основним фактором, що у нас народжуються такі «зірочки». Адже добре пам’ятаю, що перший матч Дениса Шурмана в якості арбітра в полі відбувся в Петропавлівській Борщагівці, коли він під проливним дощем відсудив важкий та принциповий районний поєдинок. А якщо ти без особливих питань відпрацював на тому стадіоні на лугу, значить тобі вже нічого не страшно, і люди з тебе будуть…

-        Так, безперечно, відразу помітно, чи підходить та чи інша людина під професійні критерії арбітра, але головне – вчасно помітити перспективного хлопця, зробити так, щоб він прогресував. Адже якби Денис залишився судити в районі, ми зараз не мали б арбітра ФІФА. Таких здібних хлопців треба просувати в область, щоб вони не затримувалися в рості. Чемпіонат в Києво-Святошинському районі дуже насичений, конкурентний, багато матчів проводиться, і це призводить до того, що часто арбітри, які з’являються в районі, не поспішають переходити на вищий щабель, залишаються судити район – це є недоліком. Перспективних треба віддавати в обласний чемпіонат, і чим швидше, тим краще. Треба більше залучати до арбітражу молодь, яка матиме можливість професійного росту, враховуючи міжнародні тенденції омолодження суддівського корпусу. Потрібно не робити штучні перепони на шляху здібних молодих арбітрів, керуючись місцевими інтересами, а, навпаки, делегувати їх в обласний чемпіонат. Але при цьому правильним буде підхід, коли наші представники в суддівському корпусі області при нагоді будуть обслуговувати і матчі районного рівня. Як це, наприклад, робить Денис Шурман. Я вважаю, що треба постійно шукати молодих здібних хлопців, і можливо варто створити в районі щось на кшталт школи молодого арбітра, бо за такої кількості матчів районної першості потрібно мати постійну підпитку новими кадрами.

-        Може Ви візьметесь за створення такої школи, як людина з багатющим футбольним досвідом та суддівським авторитетом?

-        Не вистачить часу. Я продовжую жити повноцінним футбольним життям: це і організація роботи стадіону «Центральний» у Вишневому, і створення жіночої команди СК «Вишневе» в нашому місті, допомагаю в становленні команди «Рубікон», яка, можливо, в майбутньому набуде професійного статусу. Ділюся своїм досвідом, як куратор суддівського корпусу ліги учасників АТО, матчі якої проходять у Вишневому. Але допомагати в становленні такої школи буду, бо вважаю, що такий розвинутий у футбольному відношенні район, як наш, повинен її мати. Можливо, Денис Шурман міг би долучитися до створення такого закладу. В одному Вишневому є багато хлопчаків, які мріють бути у футболі. Треба їх зацікавити і залучити до цієї справи. А вже кращих делегувати в область, бо «поганий той солдат, який не хоче бути генералом». Перспективи для росту у випускників такої школи будуть кращі, ніж в тих, хто на районному рівні не мав таких умов. 

-        Розкажіть, будь-ласка, кілька цікавих історій з свого суддівського життя, чи потрапляли у серйозні «запари», можливо, були якісь кумедні випадки?

-        Запам’ятався мій найгірший матч на стадіоні в Корсунь-Шевченківському, де місцева команда приймала «Оболонь». Так сталося, що через одне непорозуміння всю гру мені довелося бути під жорстким пресингом з боку господарів, як гравців, так і трибун. В одному з епізодів гості швидко розіграли штрафний удар, без свистка, в той час коли господарі не зорієнтувалися і чекали на свисток. Послідувала передача в карний майданчик, і відразу – фол і пенальті. Цей гол виявився вирішальним. Йшли з поля під жахливий свист трибун, проте до гірших наслідків справа не дійшла. Хоча, якщо виходити з сучасної методології, з мого боку помилки не було, бо це право постраждалого – ввести м’яча в гру швидко. Взагалі всю свою суддівську кар’єру я намагався бути об’єктивним, незадовільних оцінок від інспекторів не отримував. Тому й уникнув якихось надто неприємних чи скандальних випадків.

-        Які поради Ви можете дати молодим арбітрам, як себе вести в екстремальних ситуаціях, коли вони чи їх колеги по бригаді серйозно помиляються або потрапляють під  тиск трибун чи гравців?

-        В бригаді треба зберігати консолідацію, думати і діяти як одне ціле, тобто стояти одне за одного горою. Важливо перед грою визначитись між собою, як себе вести в тих чи інших екстремальних ситуаціях. Якщо трапилася помилка з боку арбітра, яка впливає на рахунок, асистенту варто не боятися втрутитися в гру, і поки матч не поновився, спробувати переконати або підказати колезі про його хибне рішення. Це вже право арбітра, прислухатися до думки асистента, чи ні, але ти свій обов’язок виконав. І такі випадки були неодноразово, навіть в матчах високого рівня. А після матчу інспектор винесе свій вердикт стосовно якості роботи всієї бригади. 

-        Ваш рецепт, як переламати несприятливий для арбітра хід матчу, як вийти з-під пресингу трибун, знайти спільну мову з вороже до тебе налаштованими футболістами?

-        Приймати правильні рішення згідно букви футбольних правил, судити моменти так, як ти їх бачиш, і довіряти самому собі. Нічого не вигадувати. Не потрібно вирівнювати ситуацію - якщо помилився в один бік, помилятися і в інший. Це тільки погіршує ситуацію. Треба відчувати дух гри, але не прогинатися під обставини. Зараз навіть спостерігачам арбітражу не рекомендовано заходити в суддівську кімнату під час перерви, щоб не чинити зайвий тиск на арбітрів, не створювати непотрібне психологічне навантаження.

-        З ким з Ваших колег по суддівському ремеслу Вам працювалося найкраще?

-        В першу чергу, Олександр Якович Тютюн та Олександр Миколайович Балакін, з якими я провів дуже багато матчів. Була така тенденція - призначати на матчі бригаду з одного регіону, і ми з ними, як правило, працювали разом. Добре відчували один одного, як одна команда, бо провели багато матчів разом і на першість області, і на всеукраїнських змаганнях. Приємно було працювати з Олександром Євгеновичем Кревським, чоловіком дуже інтелігентним та ерудованим, тим більше, практично моїм ровесником, з яким разом прийшли в обласну колегію. В той час було багато хороших арбітрів, у яких, крім високої кваліфікації, були і прекрасні людські якості – Сергій Дзюба та Віктор Старовойт з Києва, Євген Канана з Донецька, Валерій Бровченко та Михайло Прозоровський з Вінниці та багато інших.

-        Чий стиль суддівства Вам імпонував найбільше, маю на увазі не тільки вітчизняних, а й зарубіжних арбітрів? Хто для Вас є взірцем в цьому плані?

-        Важко сказати. Мені подобався угорець Віктор Кашшаї, але після того що він зробив у Донецьку на матчі чемпіонату Європи за участю нашої збірної, вже так і не скажеш. Мені імпонує, якщо арбітр непомітний на полі, дає можливість грати, не робить непотрібних зупинок, добре читає гру, відчуває її дух, вміло і вчасно застосовує суддівську дипломатію. На одному з суддівських зборів у Закарпатті під керівництвом Костянтина Львовича Вихрова ми влаштовували перегляди молодих арбітрів. І от мені випало бути керівником переглядової бригади на одному з матчів у Хусті.  Дуже сподобалася робота в полі і манера суддівства Віталія Годуляна з Одеси, який тоді лише розпочинав  свою кар’єру. Ще згадаю Олександра Крана з Харкова, який вдало працював і в полі, і на лінії.

-        За яких обставин Ви закінчили активну кар’єру арбітра?

-        В 1995 році я перейшов на іншу роботу – став заступником директора Київського м’ясопереробного заводу. Поки працював до цього на аналогічній посаді на автопідприємстві, мені вдавалося суміщати основну роботу і суддівство футбольних матчів. На той момент я обслуговував матчі першої української ліги і, звичайно, хотів продовжувати прогресувати на цьому поприщі – дослужитися до вищої ліги. На новій роботі спочатку отримав розуміння з боку керівника, але практика показала, що суміщати навряд чи вдасться. Виїхав на матч в Донецьк, де команда «Шахтар-3» приймала «Газовик» (Комарне) Юрія Дячука – Ставицького. Повертався назад автобусом, відрядження зайняло два дні – на основній роботі висловили незадоволення. Стало зрозуміло, що потрібно робити вибір. Перефразовуючи відоме прислів’я, «якщо робота заважає футболу, то потрібно залишати таку роботу». Саме так склалася ситуація. Але довелося зосередитися на основній роботі, бо вона потребувала більш серйозного ставлення. В 35-річному віці, саме на свій день народження, 1 липня 1995 року я провів свій останній матч в якості арбітра в Криму на стадіоні «Титан» в Армянську. І підвів риску під цією сторінкою своєї футбольної біографії.

-        Тепер давайте поговоримо про ще одну грань Вашої футбольної історії – роль футбольного менеджера. Ми вже згадували про команду «Трансімпекс», була ще ФК «Вишневе». Можливо, ми не знаємо, в яких ще командах Ви працювали, коли пробували себе в іпостасі футбольного організатора?

-        Першою командою був уже згадуваний «Автомобіліст» з Вишневого. Ми брали участь в обласних змаганнях. Ігор Побігаєв виконував тренерські функції, забезпечував спортивну організаційну складову, а на мені були господарські функції, матеріальне забезпечення команди – виділити транспорт, кошти на харчування (по 2,5 гривні на футболіста в той час було), вибити певний бюджет по профспілковій лінії. Ця команда існувала три роки – з 1984 по 1986 роки. Домашні матчі обласних змагань ми грали в Шпитьках, бо стадіон у Вишневому на той час був у жалюгідному стані. В 1993 році нам вдалося створити команду «Трансімпекс», вона також представляла Вишневе. Була однойменна приватна компанія з Києва, пов’язана з автомобільними перевезеннями, яка погодилася підставити своє плече цій команді.

-        Згадайте, будь-ласка, тих людей, завдяки яким існував «Трансімпекс»?

-        В першу чергу, це Приседько Володимир Сергійович – на той час молодий керівник, мій колега, який вийшов з автотранспортного державного підприємства, створив приватну фірму, що займалася перевезенням великогабаритних вантажів на «фурах» в країни далекого і близького зарубіжжя. Базувалося це підприємство в урочищі Чайка поряд з відомим мототреком. Також екс-мер Вишневого Онищенко Олександр Миколайович. Саме ці люди долучилися до створення дочірнього підприємства «Професійний футбольний клуб  (ПФК) «Трансімпекс», виділили необхідні кошти для існування команди, була облаштована спортивна база команди у Вишневому на вулиці Київській. Я обійняв посаду президента ПФК. У нас був свій автобус, створені умови для проживання та харчування спортсменів. Першим тренером став вихованець київського «Динамо» Вадим Лазоренко, який, будучи футболістом, разом з Віктором Побігаєвим грав за словацький «Кошице». І от ми вдвох у Боярці на стадіоні «Зеніт» під грушею почали збирати майбутню команду. Основу «Трансімпекса» склали гравці з Білої Церкви, бо Лазоренко певний час грав за місцеве «Динамо», згодом – «Рось»,  і запросив звідти цілу групу виконавців на чолі з відомим голкіпером Іваном Фельде. Звідти ж на посаду адміністратора команди та помічника тренера прийшов Олександр Яблонський.  До них ми долучили плеяду молодих вихованців зі школи київського «Динамо» 1975-1976 років народження, це, зокрема, вишнівчанин Микола Ковальчук, Роман Кривошапка, Сергій Солдатов та інші. Домашні матчі ми проводили в Боярці на стадіоні «Зеніт».  Тренерським  наставником та консультантом нашого клубу був певний час легендарний український футболіст Володимир Федорович Мунтян.

-        Які завдання  ставили перед «Трансімпексом» інвестори?

-        Основною метою було створення повноцінного професійного клубу та участь в першості України серед команд другої ліги. Ми почали в 1993 році  з аматорського всеукраїнського чемпіонату, в якому брали участь на той час 96 команд (шість зон по 16 колективів). Куратором аматорських змагань тоді був знаменитий український футболіст Анатолій Дмитрович Коньков. Для порівняння – сьогодні в першості України серед аматорів грає 26 команд в трьох зонах. Серед наших суперників були такі команди, як «Динамо-3», Конотоп, Бахмач, Іванків, Миронівка. З першої спроби ми перемогли в цьому чемпіонаті. Хоча почали невдало – з двох поразок та нічиї з «Динамо-3». В той непростий період нашого становлення  легендарний футбольний функціонер, кавалер золотого ордену ФІФА Петро Іванович Безносенко у відповідь на мої самовпевнені слова про амбіції «Трансімпекса», про наше бажання грати в другій лізі сказав: «Валерій, не будь таким наївним, команда тільки створена, і ти вже хочеш в перший рік, щоб вона заграла, стала командою майстрів? Всьому свій час…». Але тим не менше, ми прагнули до перемог, ставили перед собою максимальні цілі. І після невдалого старту поїхали на збори в Крим, в селище Алупка, де була база відпочинку підприємства «Трансімпекс». Там добре попрацювали, заклали функціональний фундамент. І по дорозі додому в черговому календарному матчі першості серед аматорів обіграли суперників з Умані, яких тренував відомий у минулому динамівець Микола Кольцов, з рахунком 4:0. Це був переломний момент. Після цього команда пішла вгору. В зимову перерву ми провели ще два збори в Сваляві, на базі санаторію «Кришталеве джерело». Добре підготувалися до продовження сезону, і  весняну частину пройшли без поразок. За тур до закінчення групових перегонів у Конотопі стали достроковими переможцями – чемпіонами України серед аматорів! Наступного сезону була створена, вперше і напевно востаннє, третя, так звана перехідна, ліга професійного українського футболу, куди увійшла і наша команда, і мій рідний «Керамік» (Баранівка). Це був сезон 1994\1995 років. Зі зміною статусу нам довелося домашні матчі проводити на стадіоні СКА в Києві, бо боярський «Зеніт» був без трибун, тобто не відповідав навіть мінімальним вимогам для проведення матчів за участю професійних команд. Але кілька матчів ми все ж таки змогли провести і в Боярці. В мене залишилися навіть календарі та програмки цих матчів, за нагоди передам ці документи в майбутній музей Києво-Святошинського футболу. Після досить успішного сезону в третій лізі керівництво клубу прийняло рішення перевести базу команди в Білу Церкву. Так Вишневе втратило перспективний футбольний клуб. Але то вже зовсім інша історія. Скажу лише, що основною причиною такого рішення стала відсутність у районі нормального футбольного стадіону. В той час, в середині 90-х років минулого століття, коли мером Вишневого був Вінниченко, у фірми «Трансімпекс» були серйозні плани щодо інвестицій в місто. Хотіли побудувати гарну церкву (приїжджав на презентацію проекту навіть сам настоятель української православної церкви Філарет) та сучасний стадіон. Але деякі міські активісти, в тому числі з «Народного Руху», які потім стали губернаторами та очільниками районної адміністрації (не хотілося б зараз їх згадувати та називати прізвища), заблокували цей проект та проголосували на міській сесії проти в піку діючому меру для запобігання можливої корупції. В результаті місто втратило перспективного інвестора. Парадоксальна ситуація.

-        Повчальна історія. Виходить, могли мати у Вишневому стадіон ще задовго до нинішнього красеня. Абсурдне рішення місцевих депутатів, продиктоване ефемерним намаганням так званої боротьби з корупцією, позбавило місто значних інвестицій та професійної футбольної команди.

-        Це при тому, що на той час фінансова дисципліна була на високому рівні в порівнянні з сьогоденням. Знаю про цю ситуацію з середини, бо сам працював у фінансовій сфері. Кожну копійку рахували, і масштаби корупційних зловживань у владних структурах були мізерними, знову ж таки про це ми можемо говорити з огляду на наші часи.

-        Назвіть для історії імена тих футболістів та тренерів, завдяки яким наш район отримав перший серйозний титул за часів незалежності…

-        Маленька поправка, тоді фінальної частини не проводили, і путівки в третю лігу отримали переможці всіх шести груп аматорського чемпіонату. В першу чергу, це керівники фірми «Трансімпекс» на чолі з президентом Володимиром Приседьком, завдяки яким стало можливим створення такої команди. Тренерський штаб, очолюваний Вадимом Лазоренком, для якого це був перший тренерський досвід (в подальшому він працював у багатьох українських командах, був помічником Кварцяного у «Волині» та Сачка у «Ворсклі»). Не применшую і своєї скромної ролі. І, звичайно, гравці, серед яких я виділив би нападника Миколу Ковальчука, півзахисників Юрія Жабинського, Ігоря Денисюка – брата відомого рефері Віктора Денисюка, голкіпера Івана Фельде. Непоганий склад тоді підібрався, рівний, збалансований.

-        Чи входили до того складу «Трансімпекса» місцеві районні гравці, крім вже згаданого Ковальчука?

-        Так, назву прізвища вишнівчан Руслана Дмитренка, Миколи Кратєнкова, Юрія Миколаєнка, боярчанина Олега Хвої. Другим голкіпером був Віктор Задоя. В тренерському штабі працював Ігор Побігаєв. Переглядали ми велику групу місцевих гравців, долучали до тренувань.

-        «Трансімпекс» можна порівняти з  метеором на небосхилі Києво-Святошинського футболу. Його політ був недовгим, але яскравим. Після перебазування команди в Білу Церкву Ваша футбольна історія переривається?

-        Так, якраз тоді, як вже говорив, отримав нове призначення, закінчив суддівську кар’єру  і зосередився на основній роботі, але з футболом не поривав – був інспектором матчів обласного календаря. З 2004 року інспектував матчі дитячо-юнацького та аматорського чемпіонату України, з 2008 – матчі другої ліги першості України серед професійних команд. На жаль, зараз мій досвід спостерігача арбітражу та делегата не потрібен нинішньому керівництву Київської обласної федерації футболу, і це трохи прикро.  

-        А потім був новий  колектив, який вписав свою сторінку в історичний футбольний літопис нашого району?

-        Так, в 2008 році за ініціативи районної державної адміністрації, керівником якої в той час був Ярослав Добрянський,  створили футбольний клуб «Вишневе». За допомогою меценатів знайшли кошти для функціонування команди. Знову ж таки мені довірили посаду президента цього клубу. Головним тренером затвердили відомого українського футболіста, нашого земляка, вишнівчанина Юрія Миколаєнка, у якого було багато цікавих ідей  та  новацій і для якого ця робота могла стати успішним стартом його тренерської кар’єри.

-        ФК «Вишневе» був створений для участі в першості Київської області чи все ж мріяли і про можливий професійний статус?

-        Ні, у нас не було такої матеріальної бази, щоб про це говорити. Мали на меті презентувати Києво-Святошинський район в змаганнях Київської області. Мені хотілося створити престижний колектив, який би достойно захищав кольори району в обласному чемпіонаті та був свого роду трампліном для молодих гравців. Мав певну вагу в федерації футболу Київщини, бо десять років був членом виконкому, мене добре знали її керівники Микола Кирсанов та Олександр Тютюн, очільник арбітрів Ігор Качар, тому використав свій авторитет для становлення нової футбольної команди. Знову ж таки хотів привернути увагу місцевої влади, тогочасного мера Гошка до проблеми відсутності стадіону у Вишневому. Запрошували міських чиновників на чвертьфінал меморіалу Олега Макарова на базу київського «Динамо» в Конча-Заспі, коли наша команда в манежі достойно боролася з «Динамо-2» і поступилася лише в серії пенальті, добившись в основний час почесної нічиєї 2:2. Привозили їх і в Петропавлівську Борщагівку, де вже на той час було побудовано стадіон зі штучним покриттям, на якому ми приймали своїх суперників в першості області. Всіляко  намагалися, в хорошому змісті цього слова, «заразити» місцеву владу Вишневого футбольним «вірусом», але не вдалося.

-        Скільки років проіснувала ця команда? Хто був лідером ФК «Вишневе»?

-        Ми відіграли два повноцінні сезони у вищій лізі обласного чемпіонату під тренерським керівництвом Юрія Миколаєнка. А щодо гравців, то в районних змаганнях, будучи інспектором, я побачив гру самобутньої команди «Новосілки». Звідти ми запросили групу перспективних гравців, які стали лідерами нового колективу. Це Максим Постолатьєв, брати Дмитро та Микола Крайові, Дмитро Даниловський, Олександр Мельниченко. У воротах у нас грав відомий голкіпер Юрій Балашев. Добре зарекомендував себе  Микита Шорников, який в подальшому став одним з кращих півзахисників області. ФК «Вишневе» - це був своєрідний полігон для молодих виконавців, у яких був шанс показати себе на обласній арені та потренуватися під керівництвом цікавого молодого тренера. Команда мала свій неповторний стиль і запам’яталася багатьом футбольним спеціалістам. Свої домашні матчі ми проводили в Боярці, Петропавлівській Борщагівці, Новосілках, таким чином популяризуючи футбол в регіоні.

-        Чи була у Вас своя глядацька аудиторія?

-        Так, команда була досить популярною в районі. Спеціально приїжджала на наші матчі вишнівська «торсида», очолювана Миколою Кратєнковим. Мали своїх активних прихильників і в Новосілках. Але сталися зміни в районному керівництві, а разом з ними ми почали відчувати фінансові труднощі. Знайшовся новий спонсор, і команда змінила свою назву на «Ліга». Певний час відбувався підйом – ми брали участь в аматорському кубку України, їздили на виїзди на шикарних автобусах. Зустрічалися  в рамках цього турніру з «Украгрокомом» (Головківка), поступилися за сумою двох матчів 3:5. Але нові господарі виявилися «каліфами на годину», команда була кинута напризволяще і в результаті догравала сезон за принципом «з миру по нитці», в тому числі довелося і мені спробувати себе в ролі мецената, щоб утримати колектив від дострокового зняття зі змагань.

-        Підбиваючи підсумки виступів ФК «Вишневе», варто сказати, що команда стала першим кроком в кар’єрі багатьох здібних молодих гравців, подарувала футбольному світові нового цікавого тренера зі своїми поглядами, запам’яталася неординарним стилем гри… Чи можемо говорити, що новий сучасний футбольний проект у Вишневому, а саме «Рубікон», - це Ваша третя спроба?

-        Ну, давайте не забувати ще таку цікаву команду, як «Динамо» (Крюківщина), яка «гриміла» на районних і обласних стадіонах в 2010 – 2013 роках, до поступального розвитку якої я також долучався безпосереднім чином. Я хочу правильно розставити акценти. Одна справа, коли ти маєш кошти і сам фінансуєш футбольну команду, на жаль, себе я не можу назвати меценатом такого рівня. Інша справа, коли ти знаходиш людей під певні гарантії, залучаєш інвесторів під  проект, займаєшся його плануванням на певний термін, а потім тобі говорять, що коштів немає. Можна це вважати вдалим досвідом?

-        Але зараз, на відміну від минулих років, є один великий плюс, а саме наявність гарної матеріальної бази у Вишневому, існування прекрасного комфортного стадіону. Як Ви гадаєте, буде у місті професійний футбол?

-        Так, перспектива, на мій погляд, хороша. В цьому плані «Рубікон» - один з найкращих варіантів. Там є серйозні інвестори, з якими підписано відповідний договір про співпрацю з міським спортивним клубом, який очолює Віктор Іванович Кириченко. Команда на нашому стадіоні тренується, грає офіційні матчі. В неї вже з’явилася своя, і немала, глядацька аудиторія. На матчі приходить по 200-300 чоловік. На чолі «Рубікона» є дуже серйозні досвідчені футбольні люди, зокрема, Петро Павлович Іванов, який займав відповідальну посаду в керівництві української прем’єр – ліги. Допомагає йому Роман Руденко, який також має відповідний досвід. «Рубікон» робить ставку на молодих футболістів, які мають перспективи ігрового росту. Зараз вони грають в аматорській першості України, але декларують в майбутньому отримання професійного статусу.

-        Місто Вишневе має прекрасні футбольні традиції і давно заслуговує на команду, яка б представляла його на вищому рівні. Бо, як це не прикро, останнім часом навіть в районі вишнівські команди відійшли на другий план. Потихеньку забуваються часи  перемог «Трансімпекса», зоряна команда Валерія Івановича Чалого «АТМ – ВІН», яка три рази підкоряла районну вершину. З досягнень останніх років згадується лише кубковий районний  успіх «Гостинного двору», і все. Як гадаєте, «Рубікон» має потенціал закрити цю прогалину і принести вишнівському футболу нові титули і перемоги на високому рівні?

-        Вже зараз можна говорити, що «Рубікон» достойно представляє наше місто в чемпіонаті України серед аматорів. Це серйозний рівень. Я думаю, що ця команда приживеться у нашому місті. Поступово в його складі з’являються вишнівчани, які залучаються до тренувальних зборів. Наприклад,  Микита Тоцький, Антон Захарченко. Мені б хотілося, щоб у складі «Рубікону» на всіх позиціях грали лише місцеві хлопці, але всьому свій час. Не можна сказати, що футбол у Вишневому в занепаді. Маємо п’ять дорослих команд у першості району, на стадіоні займаються безліч дитячих груп футбольної підготовки, з ними займаються кваліфіковані тренери, з’явилася цікава жіноча футбольна команда СК «Вишневе». На мій погляд, Вишневе зараз переживає футбольний «бум», плоди якого будемо бачити в найближчі часи. А результати прийдуть, коли вдасться за допомогою правильної організації  процесу направити масовість та ентузіазм аматорів  у створення професійного клубу, в якому будуть зібрані кращі футбольні сили міста. Мені подобається команда «Гостинний двір», яка виступає на аматорському районному рівні, але сповідує цілком професійний підхід до тренувань, підбору кадрів та організації футбольного господарства. Нещодавно виповнилося десять років футбольному клубу «Вишневе» (президент Сергій Пишний), в складі якого є дитяча футбольна школа, в якій займаються діти кількох вікових категорій. Чотирьох вихованців 2002 року народження вони передали у ставищанський «Любомир», який грає в ДЮФЛ України,  один перспективний хлопчик, голкіпер, потрапив у школу львівських «Карпат», вихованець тренера Андрія Хилюка Артем Ветленко пройшов відбір у школу донецького «Шахтаря»,  тобто поступово результат прийде, і вишнівський футбол матиме достойну команду з місцевими вихованцями.

-        На Ваш погляд, чи мала негативний вплив на футбольний розвиток Вишневого зміна поколінь, яка дещо затягнулася? Коли герої 90-х років вже закінчили грати, а сучасна молодь ще не встигла вийти на певний рівень?

-        По-перше, футбольний потенціал Вишневого по різним причинам розпилився на кілька команд. По-друге, вийшло так, що ветерани згрупувалися в одній команді, молодь – в іншій, тобто процес передачі досвіду від бувалих гравців до молодих порушився. Наприклад, в свій час у Баришівці зі мною, на той час 20-річним, на тренуваннях багато займався 42-річний ветеран Петро Фельгуш,  який був майстром довгих діагональних передач через все поле. Він особистим прикладом показував мені, як себе вести на полі і в побуті, сам завжди «режимив», тож в поважному футбольному віці міг дати фору молодим. Зараз таких людей у Вишневому не вистачає, адже перспективна молодь є. Я міг би назвати з десяток прізвищ місцевих хлопців, хто міг би вже зараз грати на хорошому рівні, але мало хто з них серйозно працює над собою, повноцінно тренується, а підказати, привчити до професійного підходу до себе немає кому.

-        Яка Ваша роль в становленні «Рубікону» у Вишневому?

-        Скажемо так, знайти містки, які з’єднають місто, місцевих вболівальників, керівництво Вишневого з футбольним клубом та його менеджментом. На громадських засадах виконую такі, я б їх назвав, адміністративні функції, щоб створювати в команді нормальний мікроклімат, господарські умови, певне інформаційне забезпечення. Беруся на офіційних матчах за мікрофон, щоб оголосити склади команд, учасників матчу, прокоментувати події на полі. Слідкую за порядком на стадіоні під час матчів та тренувань. Комусь це треба робити, тож я, як досвідчений чоловік у футболі, беру це на себе. Давайте разом робити все можливе, щоб у Вишневому нарешті з’явилася професійна команда.  Зараз для цього є всі передумови: і прекрасний стадіон, і компетентна міська влада на чолі з спортивним мером, і велика армія вболівальників, і розвинута мережа аматорського та дитячо-юнацького футбольного руху. Хочу ще раз подякувати федерації футболу України, депутатському корпусу Вишневого і особисто меру Іллі Дікову за красень – стадіон, який завдяки програмі «Хет-трик» побудований у нашому місті, незважаючи на всі перепони та скепсис багатьох песимістів. Нам потрібно відродити державницькі підходи в питанні розвитку масового і професійного футболу, які були в минулі часи, коли кожен обласний та навіть районний центр вважав за честь мати хорошу футбольну команду. І я бачу свою роль в тому, щоб цей зв'язок поколінь не переривався.

-        Я знаю, що Ви причетні до появи у Вишневому жіночої футбольної команди – СК «Вишневе». Розкажіть, що це за колектив?

-        Ця команда з’явилася у місті завдяки директору нашого спортивного клубу, члену комітету жіночого футболу ФФУ Віктору Кириченку. Думка про створення у Вишневому жіночої команди виникла після того, як на нашому стадіоні провела тренувальний збір збірна України серед дівчат (U-17).  Кириченко запропонував команді «АТЕКС» з міста Києва, яка певний час теж грала та тренувалася на нашому полі, перебазуватися у Вишневе, але щось не склалося. Але Віктор Іванович не відступився від своєї ідеї і запросив до Вишневого досвідчених тренерів Людмилу Покотило та Галину Приходько, колишніх гравців збірної СРСР, чемпіонів СРСР у складі баришівської «Ниви», яка колись під керівництвом тренера Миколи Богданенка здійснила справжній фурор на всесоюзному рівні.  З допомогою цих досвідчених спеціалістів жіночого футболу ми підібрали склад команди, і наразі вона досить успішно бере участь у змаганнях першої ліги чемпіонату України. Основу цього колективу складають гравці, які прийшли з «АТЕКСУ», але потроху знаходимо місцевих дівчат, яких підключаємо до тренувань.

-        Можливо тепер, з появою цієї команди збудеться мрія нашого районного футбольного очільника Валерія Чалого, і нам вдасться провести хоча б показовий районний турнір або матч між місцевими жіночими командами. Була колись у нас з показовими матчами «Біличанка» з Коцюбинського, яка більше спеціалізувалася на футзалі, тепер є СК «Вишневе»…

-        Так, на минулому підведенні підсумків сезону в КСРФФ між нами відбулася розмова, а були присутні і Валерій Іванович Чалий, і Віктор Іванович Кириченко, про необхідність розвитку жіночого футболу, і от, бачите, тепер вже є «перша ластівка». При належному об’єднанні зусиль місцевої влади, спортивних громадських організацій та клубів, районної федерації футболу скоро проведемо і перший чемпіонат з футболу серед жіночих команд. Можливо, варто розпочати з показового матчу за участю дівчат із СК «Вишневе» в рамках якогось спортивного або державного свята на районних заходах.

-        Є ще одна сторона Вашого сьогоднішнього футбольного буття. Від Вас прямим чином залежить струнка робота комфортабельного та затишного стадіону «Центральний» у Вишневому, про який ми сьогодні вже неодноразово згадували… Ви, як добрий чарівник, знаходите час для всіх бажаючих грати або тренуватися на цьому полі. Як Вам це вдається?

-        Міським стадіоном опікується, в першу чергу, міська влада на чолі з мером Іллею Діковим. Безпосередньо здійснює нагляд за порядком та функціоналом на стадіоні комунальне підприємство «Спортивний клуб «Вишневе» під керівництвом Віктора Кириченка. Я, як заступник Віктора Івановича, на місці організовую цю роботу. За рахунок свого футбольного досвіду поки що вдається помирити всіх бажаючих грати на стадіоні і знайти кожному свій час. Жодній вишнівській команді, і дорослій, і дитячій, ми не відмовляємо. При цьому для них всі заняття безкоштовні. Це обов’язкова умова, яка ретельно виконується. Сьогодні наш стадіон є рідним домом для 7-8 дорослих і дитячих футбольних команд з Вишневого, які тут регулярно тренуються та грають офіційні домашні матчі.  

-        Останнім часом у Вишневому регулярно проводяться матчі так званої «Ліги учасників АТО»…

-        Йдемо назустріч, знаходимо час, розуміючи соціальне та морально-психологічне значення таких змагань.

-        Яке, на Вашу думку, майбутнє чекає на стадіон у Вишневому?

-        Стадіон належить громаді міста Вишневого, знаходиться на балансі СК «Вишневе», ми його обслуговуємо. Але поступово стадіон розвивається завдяки міській владі. В порівнянні з минулим роком вже додалися дві компактні трибуни. Будується ще одне господарське приміщення. А на перспективу, якщо буде у нас гарна команда, реально збільшити кількість глядацьких місць, поліпшити освітлення. Пріоритет нашого стадіону, який був побудований, нагадаю, в рамках програми УЄФА «Хет-трик», - це розвиток дитячо-юнацького та масового футболу.  Тепер  федерація футболу України часто проводить у Вишневому свої заходи, і це популяризує наш стадіон в Україні і світі.

-        Я хочу Вам подякувати за цю змістовну розмову, за Ваше футбольне життя, за внесок в розвиток українського футболу, зокрема і в нашому рідному Києво-Святошинському районі. Яким Ви бачите майбутнє «спорту номер один» в нашому регіоні?

-        Я вважаю, що розвиток футболу в Києво-Святошинському районі, наш чемпіонат, робота районної федерації футболу – це приклад для всіх регіональних осередків. І недарма наша федерація тричі поспіль визнається кращою не тільки в області, а й в Україні. Це заслуга керівника Валерія Чалого, працівників федерації,  всіх футболістів району. Я вже тридцять років у футболі, і мені є з чим порівнювати. Приємно, що тут мій досвід потрібний і затребуваний. Мені б хотілося, щоб у нас було більше дійсно сильних команд, які б сповідували професійний підхід до гри, бо це б підвищувало рівень внутрішніх змагань і глядацький інтерес. Щоб кількість футболу в районі перетворювалася у якість. Щоб у нашому футболі було менше політики, а більше – власне гри. Я щиро вдячний Вам за те, що запросили, за змістовну розмову.