08.02.2019 09:00 369

Сьогодні день пам’яті великого футболіста. Два роки тому передчасно пішов з життя легендарний голкіпер донецького «Шахтаря», київського «Динамо», ізраїльського «Маккабі» та збірної СРСР, великий друг Києво-Святошинського футболу Віктор Вікторович Чанов. Вже багато років наша федерація проводить традиційний передсезонний турнір, присвячений  колишньому боярчанину, засновнику знаменитої воротарської династії Віктору Гавриловичу Чанову. З позаминулого року, після відходу в інші світи Віктора Вікторовича, ці змагання носять назву «Меморіал Чанових». Як завжди, в березні місяці на старт вийдуть аматорські команди пристоличного регіону, щоб вшанувати видатних воротарів їх улюбленою «народною грою». Давайте згадаємо Віктора Вікторовича Чанова - одного з кращих голкіперів в історії радянського футболу, повноправного члена славетної династії футбольних голкіперів, сина знаменитого стража воріт легендарної «команди лейтенантів» ЦДКА Віктора Гавриловича Чанова і брата не менш відомого голкіпера «Шахтаря» та московського «Торпедо»  В'ячеслава Чанова. За роки яскравої кар'єри Віктор Чанов - молодший встиг пограти не тільки в донецькому «Шахтарі» і київському «Динамо», але і в клубах Ізраїлю. Триразовий чемпіон Радянського Союзу, п'ятиразовий володар Кубка СРСР, переможець європейського Кубка кубків, чемпіон і володар Кубка Ізраїлю, віце-чемпіон Європи. У 1986 році саме Віктора Чанова визнали кращим воротарем Радянського Союзу, вручивши йому приз журналу «Огоньок». Рівно два роки тому Віктора Вікторовича не стало. Після майже трьох тижнів, проведених в комі, 8 лютого він помер в одній зі столичних лікарень. Знаменитому воротареві було всього 57 років ... Напередодні сумної дати про свого чоловіка, його кар’єру та життєві повороти розповіла дружина Віктора Чанова Галина Вадимівна.

-  Важко говорити про Віктора Вікторовича в минулому часі…  

- Давайте не говорити на цю тему. Інакше я не доїду додому... Нещодавно прочитала: «Світ мій, розірваний на шматки, лежить у ніг пелюстками нескінченності». Це все, що я можу вам сказати про сьогоднішній свій стан. Є до, і є після. Як пояснити мій стан «після»? Час не лікує. Може, трохи притуплює біль втрати, але тільки зовсім небагато.

- До Києва з Донецька Ваша сім’я  перебралася на початку 1980-х. Важко було до столичного життя звикнути?

- Нелегко. Знаєте, ми і через роки залишилися з Вітюшею дітьми периферії. Все-таки, є різниця у відкритості людей. Мегаполіс - він більш закритий. Коли перебралися з «Шахтаря» в «Динамо» в грудні 1981-го, Вітя вже був відомим футболістом - володар Кубка Союзу, чемпіон Європи серед юніорських і молодіжних команд. Перші півроку, поки здавали в експлуатацію будинок, в якому нам пообіцяли квартиру, жили в готелі «Київ». А вже пізніше отримали своє житло на вулиці Тарасівській, у відомчому «профспілковому» будинку. Нам дуже допоміг Валерій Васильович Лобановський, який завжди говорив хлопцям: «Ви грайте. Решта - не ваші проблеми ». А часи які були? Меблі потрібно було діставати, унітаз, крани, люстри...

- Дещо з-за кордону можна було привезти…

- «Динамо», звичайно ж, частіше виїжджало за кордон, ніж «Шахтар». А ще - збірна. Вітя привозив якісь подарунки, але нічого надприродного - футболочку, маєчку... Пам'ятаю, коли ми тільки переїхали на Тарасівську і купили модну на той час «чешку» (чеську стінку), кажу чоловікові: «Вітя, привези гарний сервіз». Так він за голову схопився: «О, Боже, Галя, який сервіз!»

- Чоловіки - «динамівці» рідко бували вдома...

- Володя Безсонов якось підрахував, що за весь 1986 рік вони провели в колі сім'ї 62 дні. У «динамівців» тоді був просто шалений графік - тренування, перельоти, готелі, турніри. Як моряки далекого плавання,  навіть гірше (сміється). Але у нас проблем з тим, як наповнити дозвілля, не було. Практично у всіх тоді вже були діти, а в кого і по двоє. Тому вільного часу катма. Потрібно було і продукти купити, і приготувати, а ще пелюшки, підгузники з марлечкою. Це зараз - супермаркети і памперси, а тоді... Коли діти підросли, ми і на шашлики почали вибиратися, і на концерти. Я, наприклад, подружилася з першою дружиною Михайла Михайлова Вікторією, з якою товаришуємо і досі. Ми познайомилися в грудні 1981-го. Вона вагітна, і я з животом. Уявляєте, чоловіки - конкуренти за місце воротаря номер один київського «Динамо», а їхні дружини - кращі подруги!

- Зате практично весь 1985 рік Віктор Чанов провів удома.

- Важка травма руки. Чоловік дуже важко переживав, хотів навіть все кинути і повернутися в «Шахтар». Лобановський тільки і встигав викидати його заяви. Виявилося, що Вітя півроку грав з переломом. Болить та й болить - думав, забій. Одягав на пошкоджений палець широкий лейкопластир і виходив на поле. Але, коли вже ложку не міг нормально в руці тримати, провели поглиблене медобстеження. І з'ясувалося, що на тлі незагоєного перелому почався асептичний некроз. Обрис кістки є, а середина вже сиплеться, як пісок. Один лікар, світило медицини, тоді сказав: «Якщо Чанов після цієї травми буде грати, то я - балерина». А Вітя в 1986-му повернувся на поле. І як! Виграв з хлопцями єврокубок, поїхав у складі збірної СРСР на чемпіонат світу в Мексику. До речі, немає лиха без добра. Саме в тому році Віті потрібно було закінчувати торгово-економічний інститут, і в нього була сила-силенна вільного часу, щоб вчитися. І політекономія, і науковий комунізм. Єдине, ми з подругою писали за нього курсові роботи, тому що у нього була травмована саме права рука. Ходив чесно здавати іспити і так щиро обурювався, коли його, як йому здавалося, намагалися «завалити» (сміється)...

- З Віктором Ви познайомилися в Донецьку, коли він залицявся до Вашої подруги...

- Добре пам'ятаю той день. Я  заглянула до Люсі, по-моєму, за книжкою. Вони жили з Вітею в одному будинку. І коли прийшов її кавалер, стала збиратися. Уже навіть босоніжки взула, але... Люся попрохала: «Не йди!». Довелося роззутися... Для мене футбол в ту пору представляв з себе «темний ліс». Знала, звичайно, що у нас в Донецьку є якась команда, але не більше. А тут хлопець, весь такий гордовитий, розповідає, що через пару днів летить до Німеччини... Та ще й питає: «Дівчата, що вам привезти?» Люся попросила - духи, а я - пластикові гральні карти. Потім Вітя розповідав, що в пошуках цих карт весь Франкфурт оббігав. Навіть у промзону їздив, де багато маленьких магазинчиків. «Пластик! Плей! Картс!» - раз у раз повторював у кожному віконці. Звідки ж йому було знати, що пластикових карт в ту пору просто не існувало. Словом, Віктор так образився на мене, що після повернення навіть не подзвонив. Але, мабуть, все вже було вирішено за нас... Ми познайомилися в 1980-му в двадцятих числах вересня, а 20 грудня вже розписалися. Весілля зіграли на базі «Шахтаря». Навіть перший секретар обкому партії був присутній...

- Наречений завидний був.

- Не те слово (посміхається). Пам'ятаю, як ще до весілля ми гуляли з Вітею по центру Донецька, і він вказав мені на будинок: «Он там - моя трикімнатна квартира». «Вітя, навіщо ти брешеш? – відповідаю, - Яка своя трикімнатна квартира в 21 рік?». Звідки ж мені було знати, що поруч зі мною «висхідна футбольна зірка», яка вже виграла Кубок Радянського Союзу (сміється).

- Ви часто відвідували домашні матчі «Динамо»?

- Пам'ятаю, «динамівці» якось грали з «Чорноморцем». Одесити, може, і не такі майстровиті були, але вперті! І в одному з епізодів Вітя отримав сильний удар в голову. До нього одразу побігли лікарі - Малюта, Іванович (Віктор Берковський. - Авт.). Начебто все в порядку, Чанов встав із газону. Але  я ж медик і, хоча з трибуни до поля далеко, бачу, що він втратив орієнтацію. Розвернувся і чомусь пішов за ворота. Валерій Васильович почав нервувати - робити заміну, не робити... Благо, все відбулося в другому таймі, хвилин за 15 до кінця, і Вітя той матч дограв. Але, оскільки відразу після поєдинку хлопці повинні були їхати не додому, а знову на базу - відновлюватися (Лобановський ввів таке правило), то ми чекали чоловіків у «мавританському» дворику стадіону, щоб хоч трохи поспілкуватися. І коли я побачила Вітю, не стрималася. Білий, як стіна, очі запалі, на лобі піт... Зі мною трапилася справжня істерика. Я так розридалася! І тут, до мого нещастя, з роздягальні виходить Лобановський. Уважно подивився на мене, «заплакану красуню», але промовчав. І тільки потім, вже на базі, сказав Віті: «Якщо вона не може спокійно дивитися футбол, нехай взагалі на стадіон не приходить».

- І ви перестали?

- Ні, звичайно (посміхається). Просто намагалася не потрапляти Валерію Васильовичу на очі.

- Бувало, дружини «динамівців» літали і на виїзні ігри команди?

- Одного разу Свєта Баль і Віка Безсонова полетіли до Вільнюса на матч з «Жальгірісом». Окремим рейсом, оселилися в іншому готелі. Але Лобановський про це якось дізнався і, по-моєму, навіть не поставив хлопців на гру. До речі, мені Лобановський робив поблажку. Я вчилася в медінституті, і через рік після народження сина все-таки пішла в академвідпустку. Потрібно було закінчувати вуз, і Вадика ми на деякий час відправили до батьків у Донецьк. Квиток на літак коштував всього 18 карбованців. Господи, та я мало не щотижня до сина моталася! А ось коли «Динамо» відправлялося на гру з «Шахтарем», Васильович дозволяв мені полетіти разом з командою. Чесно-чесно, це правда! У донецькому аеропорту тато підхоплював мене за шкірку і додому... Дорога назад вже залежала від того, коли у команди рейс. Могла залишитися на пару днів, могла летіти з командою. До речі, Валерій Васильович і Вітю після гри відпускав до батьків. Він довіряв Чановим. Прекрасно знав,  хто такий Віктор Гаврилович, і хто такий Слава Чанов.

- З дружиною Лобановського Ви  спілкувалися?

- Адочка - чудова людина. «62 дні в році», як і в нас, в її житті теж були. Дівчата часто до неї зверталися за порадою. Адже ми, за рідкісним винятком, були киянки, виходили заміж в 19-20 років. Аделаїда Панкратівна давала поради і часто допомагала вирішувати звичайні побутові проблеми. До речі, на людях вона завжди зверталася до Лобановського - «Васильович», але одного разу при всіх назвала його, як вдома, «татко». Потрібно було бачити вираз обличчя Валерія Васильовича в той момент. Лобановський був дуже стриманою людиною. У всьому! Якщо Валерій Васильович посміхався, значить, зійшло друге сонце. Хоча при всьому - при цьому, як розповідав Вітя, у Лобановського було дуже гарне почуття гумору.

- В Ізраїлі, куди Ви перебралися в 1990-м, Ваш чоловік був дуже популярним персонажем.

- Це був нонсенс - він же іноземець. Вітя не міг спокійно вийти на вулицю: бувало, вболівальники навіть мацали його за рукав, щоб переконатися, що перед ними сам Чанов. Місцеві, побачивши нашого сина, постійно дарували Вадику шоколадні яйця, морозиво, іграшки. Пам'ятаю, якось в одному з матчів між «нашим» «Маккабі» з Хайфи і «Маккабі» з Тель-Авіва (а це було схоже на «дербі» «Динамо» з московським «Спартаком») Вітя відбив два пенальті, і його команда стала чемпіоном країни. Наступного дня одна з місцевих газет вийшла з фотографією Чанова і заголовком -«Герой Радянського Союзу»! Вітя був особисто знайомий з майбутнім прем'єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном, якого, на жаль, в середині 1990-х вбили.

- На Землю обітовану Ви прилетіли перед самим початком війни в Перській затоці.

- Вітя відправився в Ізраїль перед новим 1990 роком, а ми з Вадиком - 6 січня. А в ніч з 14-го на 15 січня було перше бомбардування. Дуже поважаю ізраїльтян, в цій країні залишилося багато дорогих нам людей, але, чесно кажучи, першу атаку вони  проспали. Незважаючи на унікальну систему забезпечення протиповітряної безпеки, новітні технології. Проспали!

- Страшно було таке пережити…

- Вітя іврит схоплював швидко, але за ним все одно закріпили перекладача, і коли почалися всі ці події, цей чоловік - Барух навіть ночував у нас. Пам'ятаю, близько опівночі він уже спав, а ми з чоловіком ще дивилися телевізор. Дзвонить телефон. Підіймаю трубку, на іншому кінці дроту моя подруга з Тель-Авіва і якийсь шум: «Галя, що у вас у Хайфі? Нас бомблять!» - і зв'язок перервався... Будимо Баруха: «Тель-Авів бомблять!». Він сонний, нічого не може зрозуміти. І тут уже поруч з нами лунає вибух. У місті - сирени, плутанина. До цих пір, коли згадую заклеєні вікна, герметичні кімнати і вибухи,  аж мурашки по шкірі.

- Ви з сином незабаром покинули Ізраїль?

- Справа в тому, що у дружин радянських футболістів була туристична віза на три місяці, яку МЗС Ізраїлю постійно подовжувало. Але в будь-яку третю країну ми виїхати не могли. І тільки під час колотнечі раптом дозволили - дружинам «героїв Ізраїлю» Баля та Чанова (посміхається). Ось ми зі Світланою Баль і дітьми вирушили до Греції, де вже була ціла наша колонія - Блохін, Михайлов, Литовченко, Протасов. Ми жили у Михайлових, а Балі - у Гени Литовченко. Зустрічалися з дівчатами, гуляли по Афінах. Але в Греції ми пробули всього два тижні і повернулися назад. Якраз, коли було чергове  бомбування...

- Ваш син Вадим теж займався футболом.

- І в школі «Шахтаря», і в «Динамо». Але футболістом не став, став дипломатом. Зараз працює в одній з державних структур і грає в аматорській команді «Фортуна», в якій після закінчення кар'єри багато років провів його батько.

- Відомо, що Віктор Вікторович нікому не дозволяв навіть торкатися до своїх воротарських рукавичок...

- Це святе! А почалося все ще з юнацьких збірних СРСР. Раз дав поміряти комусь - перелом ключиці, ще раз - зламав руку. З тих пір - табу! І ось якось моя подруга Вірочка вирішила зробити добру справу. Побачила брудні після гри рукавички і не просто випрала їх, а ще й одягла одну на руку, вирішивши натерти до блиску. І тут заходить Вітя... Боже, який був скандал! Ми ніколи не знали, що в лексиконі Чанова стільки нецензурних слів. Віра плакала, рукавички потрібно було міняти. «Тільки початок сезону, а як будуть  працювати "нові", - не вгамовувався Вітя. Кошмар!

- Інші прикмети у Вашого чоловіка були?

- Звичайно. Наприклад, Вітюша ніколи не голився перед грою. Добу-дві напередодні матчу ми бритву не чіпали.

- Воротар Чанов розповідав, що в «Динамо» вони курили найдорожчі сигарети. За 200 радянських рублів за пачку - саме таким був штраф за куріння при Лобановському. Він так і не кинув курити?

- Не кинув. Пам'ятаєте, коли Лобановського якось запитали, хто у нього в команді не курить, він відповів: «Я». Чого гріха таїти, бувало, покурювали хлопці - і на балкончиках на базі, і за лазнею... Моя мама, а в неї довге волосся, яке вона завжди акуратно заколювала, бувало, дошкуляла зятя: «Вітечка, коли ти вже кинеш курити?» - «Мамочка, коли Ви пострижетесь…», - відповідав він жартома.

- У побуті Ваш чоловік яким був?

- Чистюля! До фанатизму. Його мама Клавдія Іванівна така була, та й батько Віктор Гаврилович такий же. Все по струночці, все під лінієчку - ідеальний порядок. Ясна річ, я теж мила, прибирала, прала. Але, коли ми жили в першій квартирі на вулиці Тарасівській, друзі, які приходили до нас, точно знали, коли порядок наводив саме Чанов. Чистота, як у тільки що прибраному готельному номері. З передпокою все прибрано, чашки заховані, рушники поскладувані.

- Може, Віктор Вікторович ще і готував?

- Точно ні. Максимум - посмажити шашлики. Хоча при цьому міг приготувати все. Але, напевно, вважав, що не чоловіча це справа. Коли в грудні 2005-го ми відзначали срібне весілля, був конкурс, і Віктор Вікторович виступав у ролі домогосподаря. Йому потрібно було порізати перець, почистити цибулю, моркву. Знаєте, стільки сміху і захоплення було! Навіть я з такою швидкістю з овочами справлятися не вмію...

- Могли уявити, що Ваш чоловік зі знаменитого спортсмена перетвориться в успішного бізнесмена?

- Могла. Я теж начитана, у мене теж вища освіта. Але в мене все якось по верхах... А він завжди був допитливим, педантичним і глибоким в будь-якому питанні. Для нього поверхневого практично не існувало – будь-то економіка, фінанси або будівництво. Просто в силу характера Чанов не завжди міг розкритися перед кимось. До речі, величезне спасибі людям, з якими працював Віктор на фірмі. За те, що люблять і пам'ятають Чанова досі.

- Віктор Вікторович не був ні мисливцем, ні рибалкою. За його ж словами, замість риби все життя ловив м'ячі.

- Він дуже любив наш заміський будинок і... телевізор. Цілими днями міг дивитися політичні програми, економічні, спортивні. Любив історію. А ще - старі фільми. Не знаю, скільки він раз переглядав, наприклад, «Легенду про Ковпака», «Мерседес» тікає від погоні" або "Подвиг розвідника». І, звичайно, фільми за участю Леоніда Бикова - «В бій ідуть одні «старики», «Ати-бати – йшли солдати». Ми їх разом любили дивитися.

- Футбольні нагороди чоловіка зберігаються у Вашому домі?

- Так. Але Вітюша ніколи не любив виставляти свої медалі і кубки напоказ. Я одного разу вирішила зробити сюрприз і вивісила на стінку вимпели команд, проти яких він грав ще з початку 1980-х. Акуратно прикріпила голочками. А він приїхав, кинув погляд на стіну і  сказав: «Знімай». Правда, одному Вітюшиному трофею - нагороді найкращому воротареві «Кубка Сантьяго Бернабеу» в Мадриді - моя мама все-таки знайшла застосування. Він стояв у нас на столику замість цукерниці. Дуже красива композиція.

- Галина Вадимівна, Ваш чоловік похований на Байковому кладовищі поруч з Лобановським.

- Останнім часом якраз займаюся пам'ятником. Дуже гарний проект. Дорогий, але ми все вирішимо. Нехай пізніше встановимо, але такий, як я бачу. Коли померла  мама Віті, я забирала з їхнього будинку якісь пам'ятні речі. Красивий кубок, який Віктор Гаврилович ще в 1950-х привіз із Праги, і ось цю порцелянову фігурку воротаря, який ловить м'яч. Свого роду сімейна реліквія Чанових. Саме її я взяла за основу майбутнього пам'ятника...

За матеріалами газети «Факти»: Факти.