20.05.2019 06:57 606

Час летить стрімко, наче м’яч після удару природженого бомбардира. Вже сорок днів минуло з того дня, як футбольну спільноту Києво-Святошинського району сколихнула трагічна новина – пішов з життя Олександр Уляницький. Давайте сьогодні згадаємо і пом’янемо «Улю», як любляче називали його поціновувачі  футбольного таланту, друзі по команді та вболівальники на імпровізованих трибунах наших стадіонів.

Олександр Уляницький (21.12.1979-12.04.2019) – відомий футболіст – аматор, за амплуа – форвард, учасник змагань в Києво-Святошинській футбольній лізі, народився в місті Вишневе, грав за клуби «Софія» (Софіївська Борщагівка) – 1999-2002, «АТМ-ВІН» (Вишневе) – 2003, ФК «Вишневе» - 2004-2007, «Спортклас» (Вишневе) – 2008-2014, команди ветеранів з Вишневого (2015-2017), постійний учасник дворових баталій міста Вишневе «сині» проти «червоних». Кращий бомбардир чемпіонату району – 2000, 2002, кращий нападник району (різні ліги) – 2003, 2005,2008 років. Неодноразовий переможець та призер районних змагань з футболу в різних лігах. Футбольний самородок і талант. Вболівав за «Динамо» (Київ).  

Олександр Уляницький народився 21 грудня 1979 року у Вишневому в простій сім’ї, ріс без батька, виховувався мамою та вулицею. Він жив у славнозвісному гуртожитку на Святошинській, 42, з якого вийшло багато районних футболістів. А по-іншому й не могло бути в ті часи, коли чи не єдиною розвагою для місцевих дітлахів був м’яч та безкінечні баталії дворового футболу. Як розповідають його друзі, Саша був футбольним самородком від природи, його ніхто не вчив премудростям великої гри – він грав інтуїтивно, підкоряючись таланту, закладеному в нього небесами. Його футбольна доля могла піти іншим шляхом, якби не життєві обставини. Під час виступів за рідну вишнівську ЗОШ №3 на змаганнях «Шкіряного м’яча» двох Саш (Уляницького та його майбутнього кума Пузіка) помітив тренер і запросив їх до футбольної школи в Києві. Певний час Уляницький навіть був на олівці у тренерського штабу юнацької збірної України, але з професійною кар’єрою в футболі у Олександра не склалося. До речі, мало хто знає, але Саша був різностороннім спортсменом – ще однією його пристрастю був баскетбол, в якому він теж досяг серйозних успіхів – в складі збірної школи став чемпіоном Київської області серед юнацьких команд. А найбільшим захопленням його життя була риболовля, заради якої він міг прокинутися в чотири години ранку і їхати світ за очі, щоб порибалити з друзями або наодинці з природою. Професійний футбол втратив Уляницького, зате наш, районний, - здобув. Починаючи з 2000 року, часу проведення першого організованого під егідою КСРФФ чемпіонату в Києво-Святошинському районі, Олександр  – постійний учасник футбольних перегонів, більше того – беззаперечна «зірка» наших стадіонів. Три сезони Уляницький відіграв на вістрі атаки славнозвісної «Софії» з Софіївської Борщагівки, де підібрався досвідчений і боєздатний колектив. В 2000 році Саша став кращим бомбардиром чемпіонату Києво-Святошинського району з гросмейстерським результатом – 24 голи. Повернувшись у рідне місто (в футбольному плані) після виступів за «Софію», продовжив ігрову кар’єру  в тодішньому флагмані районного футболу  - «АТМ ВІН», але не маючи там постійного місця в основному складі, разом з друзями - однолітками Д.Осикою, О.Пузіком, Д.Починковим, Д.Бондарчуком організував «другу силу» у вишнівському футболі – ФК «Авіаімпекс» (в подальшому – ФК «Вишневе»), в якій був неззмінним гравцем основного складу та лідером колективу, граючи на позиції форварда. Але командою всього життя для Уляницького стала така собі футбольна «банда» з Вишневого – ФК «Спортклас». «Червоно-чорні», організовані колишнім мером міста Миколою Ляшенком та спортивним ентузіастом Валерієм Лелюшкіним, запросили Олександра Уляницького в свої лави на роль такого собі «дядька – наставника» для молодих гравців новоствореного колективу. Саме в цій команді якнайкраще проявилися лідерські та тренерські риси вже досвідченого, змужнілого вишнівського форварда. З егоїстичного (по-хорошому) нападника – одиначки він перетворився на командного гравця з лідерськими функціями та задатками диспетчера. Тепер Олександр займав на полі позицію з глибини атаки і більше радів своїй точній передачі партнеру, ніж  забитим голам. Проте, як і раніше, граючи з молодшими хлопцями, Уляницький залишався кращим бомбардиром і в новій команді. А по-іншому й не могло бути, адже йому був притаманний від природи хижацький інстинкт форварда.

Ось як згадує про Олександра Уляницького його друг і одноклубник Олександр Хомко: «Це був самородок, талант від Бога. Ми на полі часто спостерігали, як він по кілька хвилин сам «тягає» м’яча, робить неймовірні фінти (вони були на рівні інстинкту). Чотирьох - п’ятьох суперників накрутить, і знову по-другому колу продовжує крутити. В грі був дуже азартний, його рухи були дещо нескладними – він від природи сильно горбився, але на полі перевтілювався моментально. Через такий стиль гри  йому сильно діставалося від суперників. Ноги були постійно «сині» від ударів. Робота з м’ячем була феноменальна, ліва нога – вбивча. Це його фішка -  удар з лівої! Олег Нагорнюк (відомий воротар з Вишневого – прим.авт.) завжди кричав, коли грав проти Саші: «Тримайте ліву ногу!»… Саша був короткозорим, інколи виходив грати в окулярах, як Едгар Давідс, але бачення поля в нього було дуже хороше. Міг дати передачу – «цукерочку» метрів на 30-40. За свою кар’єру «наївся» голами, і, коли став старшим, отримував насолоду від пасів. Було якесь шосте чуття в нього – міг, не дивлячись, зі спини, таку передачу віддати на партнера, що ми всі дивувалися – як він міг його побачити? Для  гри Саші були характерні хороша швидкість – стартова і позиційна, добре поставлений удар – він міг сам собі створити гольовий момент, самотужки вирішити долю матчу.  В нього, без сумніву, були тренерські та організаторські задатки – це яскраво проявилося в «Спорткласі». Команда нізвідки, яка об’єднала простих пацанів з дворового футболу, в якій вболівальників було більше, ніж гравців, зі старту посіла друге місце в своїй лізі. В цьому була «левова частка» заслуги Уляницького – справжнього лідера, навколо якого гуртувався весь «Спортклас». Тоді фанати на кожній грі скандували персональні «кричалки» на адресу «Улі». І він заслуговував на таку фанатську любов! Три і більше голів стабільно «клав» не в одному матчі, виконував усі стандарти, в тому числі – пенальті, які пробивав філігранно, нерідко – в стилі Антоніна Паненки. Стоїть перед очима його характерний жест – він піднімав праву руку догори з вказівним пальцем вверх, наче показував на небеса… Так він святкував забиті голи! Частенько на полі мав претензії до суддів, адже в нього були забиті всі голеностопи. Проти нього постійно «фолили», але в нього була манера – йти вперед до останнього, тримаючись на ногах, через що суддівський свисток інколи промовчував. Проте Саша ніколи не був злопам’ятним, не конфліктував, не ворогував, свої образи за полем швидко забував, хоча був дуже емоційним. Інколи міг симулювати на полі – не без того. Сам він казав про це так: «Якщо бачу, що ззаду «коса» летить, то краще ноги підберу і наперед крикну, аби мені їх не повідривали…». На жаль, останні два роки Саша вже не міг грати в футбол, навіть – у дворі. Його турбували проблеми із серцем. Однак він часто приходив на стадіон, переглядав матчі, в тому числі – вишнівських команд. На київське «Динамо» ходив з дочкою – десятирічною Софійкою. Багато часу проводив на природі  за улюбленою справою – риболовлею».

Доповнює розповідь друг і одноклубник  Уляницького Олексій Волошин: «Саша був дуже доброю та чуйною людиною. Сумно, що він так рано і раптово пішов з життя. Уляницький залишив яскравий слід в нашому районному футболі. Він, як блискавичний метеор, – швидко спалахнув і миттєво згорів. Його сильні сторони: футбольний талант з народження, відчуття голу, швидкість і точний удар. Він міг пробити з розвороту, прийнявши м’яча спиною до воріт, несподівано для захисників і голкіпера – саме так він забив багато голів, це був його характерний почерк. Мав нестандартне ігрове мислення. Міг на рівному місці, з нічого, створити гол. Його високий зріст дозволяв добре себе почувати на «другому поверсі». Міг зачепитися та потримати м’яча, швидко прийняти єдино правильне рішення на полі в умовах ігрового цейтноту. В колективі був справжнім лідером, а для «Спорткласу» значив не менше, ніж півкоманди. Міг «запалити» партнерів, у критичні хвилини взяти гру на себе. Для нас, молодших за віком, - це був вищий пілотаж у футболі. Ми завжди грали через Сашу – він робив різницю на полі. Нерідко саме він індивідуально щось вигадував на полі і вносив перелом у гру. Прекрасно бив штрафні і забивав з них голи прямим ударом. Мав ударну ліву ногу, чудово бачив поле. Забив неймовірну кількість голів за свою кар’єру, неодноразово був кращим бомбардиром районних змагань, лідером атак у всіх колективах, за які грав. Але мені найбільше запам’ятався його гол за «Спортклас» - одного разу Саша прийняв м’яча на своїй половині поля, вчасно помітив, що воротар суперника трохи вийшов з воріт, і закинув йому м’яча за комірець неймовірним по траєкторії дальнім ударом! Якщо говорити про Уляницького в футболі, то перша моя асоціація, пов’язана з Сашею, це -  талановитий футбольний самородок, який мав хист від Бога – забивати голи…».  

Давайте сьогодні згадаємо Олександра Уляницького добрим словом і гарним спомином. Царство небесне тобі, форварде… Спочивай з миром…