01.05.2020 21:53 1467

В нашій постійній рубриці «90 хвилин» до вашої уваги чергова розмова з футбольною людиною, яка завжди у вирі подій  Києво-Святошинського футболу. Сьогодні у нас в гостях цікавий співрозмовник, кандидат історичних наук, футболіст і функціонер, працівник «5-го каналу» Володимир Гінда. Крім того, він довгий час обіймав посаду голови комітету арбітрів КСРФФ, є одним з найавторитетніших рефері району, а також -  засновником і одним з головних дійових осіб ФК «Гостинний Двір» (Вишневе). Володя сам виходить на поле в якості гравця, має природжений хист бомбардира, грає на вістрі атаки, забив не один десяток голів у нашому чемпіонаті. Останнім часом Володимир Гінда знайшов себе ще в одній футбольній іпостасі – він багато сил і старань доклав для того, щоб відродити в Києво – Святошинському районі боєздатний і повноцінний дитячо – юнацький чемпіонат. І завдяки його організаторським здібностям та любові до футболу цей проект відбувся!

 -        Розпочнемо з витоків. Володимире, звідки ти родом? У тебе любов до футболу бере свій відлік з часів дитинства?

-        Я народився в 1979 році на Житомирщині в селі Вишпіль Черняхівського району. Як у всіх сільських хлопчаків мого віку, футбол був чи не є єдиною втіхою. Ми ганяли м’яча на пустирі, бо моє село було досить депресивним і свого стадіону не мало. Замість воріт ставили кілки, виганяли з тої галявини корів та телят і починали грати. З організованим футболом познайомився, коли ми поїхали з шкільною командою на турнір в районний центр. Там мене помітили тренери місцевого футбольного клубу, напевно, завдяки моїм фізичним даним та витривалості. В той час у нас в Черняхові була така відома футбольна команда «Система – КХП», яка деякий час навіть грала в другій українській лізі. Я тренувався в тій команді, навіть кілька разів виїжджав на офіційні матчі, проте в її складі на поле не виходив. А коли переді мною постало питання, чи займатися далі футболом, чи навчатися, вибрав друге. Прислухався до свого батька, який дав мені слушну пораду, що поки ти молодий та повний сил, то футболу будеш цікавий, а не дай Боже, щось станеться, про тебе всі забудуть на другий же день. Тому вступив у Вінницький педагогічний університет на історичний факультет. Там активно грав у місцевій студентській команді. І за  факультет, і за збірну ВУЗу.  

-        Тобто, у тебе в інституті була серйозна ігрова практика?

-        Так, пам’ятаю, ще за часів Кучми проводився так званий «Кубок Президента» серед студентських команд. Ми виграли груповий етап у Вінниці і мали їхати в Київ на фінальну частину. Причому ми, «педагоги», обіграли на той час дуже серйозних суперників – медичний університет (там було дуже багато іноземців, особливо – вихідців з африканського континенту), і сільськогосподарську академію, в якої  був значно більший вибір гравців, бо хлопці переважали в числі студентів, на відміну від нашого – більш «жіночого» ВУЗу. Останніх ми й обіграли в фіналі з рахунком 3:2, а вирішальний гол на 85-й хвилині забив я.

-        Це був твій перший успіх у великому футболі?

-        Можна сказати, що так, бо в організований дитячо-юнацький футбол я практично не грав. В тому регіоні, де я народився і виріс, не було такої можливості.

На фото : «Гостинний Двір» (Вишневе) в період свого злету (2016 рік)

-        Виходить, у футболі ти – самоук, це тобі дано від природи?

-        Я себе футболістом не вважаю. Скажімо так, я просто люблю грати в футбол.

-        Звідки в тебе оця любов до футболу? Як вона зародилася? Можливо, то був якийсь матч по телевізору…

-        Всі ми родом з дитинства. Напевно, посприяв цьому мій дідусь, який був великим любителем «народної гри». Він вболівав за київське «Динамо» і мене підтягнув. Перші мої яскраві враження футбольні – це  «Динамо» кінця 80-х років. Заваров, Михайличенко, Бєланов… Неймовірний гол Василя Раца збірній Голландії на Євро -  1988 – ось це, напевно, найяскравіший момент. Ми з дідусем намагалися не пропускати футбольні трансляції по телевізору. В дитинстві мріяв стати професійним гравцем, але не склалося – не було можливостей. Зараз я хочу, щоб мій син  мав такі можливості, яких не було в мене.

-        Давай поговоримо про це. Ти б хотів, щоб він став футболістом?

-        Дуже сильно хочу. Але розумію, що не варто перегинати палицю в цьому питанні. Іноді батьки нав’язують своїм дітям свої нереалізовані мрії та амбіції. Моєму синові 10 років. У нього непогана ліва нога, світла голова. Він займається футболом в нашому клубі «Гостинний Двір», грає в офіційних матчах за ФК «Олімп» (Вишневе) на першість Києва. Тренери про нього непогано відгукуються. Нещодавно мій малий грав у дитячому турнірі, де його визнали кращим захисником. Він приніс додому свій перший трофей і сказав мені, що скоро в нього буде більше нагород, чим у мене. Дуже мріє потрапити в «Динамо», але я йому кажу, що туди треба заробити запрошення своєю працею і талантом, який треба шліфувати в командах, де ти наразі будеш лідером. У нього нещодавно вже було перше побачення на футбольному полі з однолітками з «динамівського» клубу, проте його там ніхто не помітив, бо програли з розгромним рахунком. І він зрозумів, що потрібно  багато працювати. Навіть якщо він не стане футболістом, то завдяки футболу точно стане справжнім чоловіком. Бо навчиться долати перешкоди, змужніє в боротьбі. Не так давно, граючи за свою команду, зазнав першої травми – зламав пальця на руці. Наклали гіпс, отримали прочуханку від мами. А на другий день відповідальна гра з Бояркою. Малий дуже хотів зіграти, і коли побачив, що його присутність команді необхідна, таки вийшов на поле. Йому боліло, але любов до футболу та почуття відповідальності виявилися вищими за біль. Завжди повторюю йому, щоб любив футбол у собі, не себе в футболі, як це роблять багато нинішніх «футболістів», для яких гроші та слава на першому місці…   

-        Як, до речі, звати твого малого?

-        Назар…

На фото: Назар Гінда виводить на поле гравця «Динамо» Тамаша Кадара

-        Назар Гінда. Давайте запам’ятаємо це ім’я. Можливо, через деякий час воно буде потужно звучати на стадіонах. А ти сам за яку команду вболіваєш?

-        З того часу, як мій дідусь познайомив мене з футболом, і по сьогодні я фанатично відданий одному клубові – київському «Динамо». За моєї пам’яті найкращою була команда кінця 90-х років, коли повернувся на тренерський місток Валерій Васильович Лобановський і знову створив суперкоманду з українців та двох білорусів Белькевича та Хацкевича і одного грузина Каладзе. В ті часи «Динамо» наводило жах на всю Європу, а його матчі в лізі чемпіонів завжди буду згадувати як зразок ідеального футболу.  На жаль, потім вектор розвитку клубу змінився, в команді з’явилося багато «легіонерів» з дальнього зарубіжжя і гра «Динамо» для мене потьмяніла. Я не проти інших націй, але політику мультикультурності не поділяю. Вважаю, що в «Динамо» повинні грати українці, для яких цей клуб є символом успіху України, а не «заробітчани» з далеких країв. Мені дуже сумно, що вже багато років київський клуб регресує - це означає, що людям, які стоять біля керма клубу, власне футбол вже нецікавий, і вони переслідують якусь іншу мету. Немає системного підходу до розвитку клубу, тому команду лихоманить.  Свого часу мені дуже подобалося «Дніпро» часів Євгена Кучеревського. Прикро, що у дніпровського футболу зараз нелегкі часи, але я слідкую за його відродженням і впевнений, що з командою буде все добре.

-        Можеш зараз згадати, на якому матчі з великого футболу ти побував вперше, і які були твої враження…

-        Напевно, це була відбіркова гра чемпіонату світу між збірними України та Німеччини в Києві на НСК «Олімпійський». Тоді в нашу національну збірну повернувся Лобановський і ми зіграли з авторитетною німецькою командою 0:0. (Цей матч відбувся 7 червня 1997 року, і за німців грали такі майстри, як Клінсманн, Колер, Заммер, Басслер та інші, а тренував Берті Фогтс – прим.авт.). На той час я вже був студентом, 18-річним юнаком. А до цього бував на матчах в Житомирі, де грало «Полісся», в районному центрі Черняхів на матчах того ж таки «КХП – Система», а коли вчився у Вінниці, регулярно ходили з друзями на «Локомотив» на матчі місцевої «Ниви», яка тоді грала в першій лізі. Але, звичайно, матч на «Олімпійському» - це були зовсім інші враження.

-        Мав коли-небудь відношення до фанатського руху?

-        Ні. Я поважаю справжніх фанатів, але інколи зовсім не розумію їх дії, які часто компрометують команду, за яку вони вболівають…

-        Як ти потрапив в орбіту нашого Києво-Святошинського футболу, пам’ятаєш, як це відбулося?

-        Завдяки своїй дружині, адже вона з Вишневого. Переїхав у це чудове місто в 2004 році. Почалося все з дружніх матчів біля другої школи, де по неділям завжди збираються бажаючі пограти у футбол. Серед учасників тих баталій були районні «легенди» Руслан Дмитренко, Микола Кратєнков, Костянтин Пількевич та інші.  Там відбувалися серйозні «заруби», тож одного разу запросили пограти й мене. Мій дебют стався через те, що наш відомий ветеран Валерій Расулович Джамбулатов отримав м’ячем у лице і не зміг далі грати. Того дня було дуже спекотно, тож  піт заливав йому очі  і він нічого не бачив. Я зайшов у поле замість нього і з того моменту потрапив у велику футбольну сім’ю  Києво-Святошинського району. Пізніше познайомився з Валерієм Івановичем Чалим і долучився до організованого футболу. Підключився до арбітражу, до речі, трапилося це традиційно для нашого району. На один з матчів не доїхав «лайнсмен», арбітром у полі мав бути Руслан Дмитренко. Він сильно переживав, шукав вихід, і я запропонував свою допомогу, тим більше, що в студентські роки мав уже відповідну практику. Так і дебютував. Тож Руслан дав мені рекомендацію до районної федерації, і з тих пір я почав займатися цим на постійній основі. Пам’ятаю, що першим серйозним іспитом в районному футболі в якості асистента арбітра для мене був матч у Новосілках на «Садоводі». Ви мене тоді взяли в свою бригаду на місцеве «дербі» - грали ФК «Новосілки» та ФК «Чабани». Саме тоді я дізнався, хто такі Дмитро Погорілий та Андрій Старунський. На полі з ними завжди було непросто, але за полем – нормально спілкуємося, з взаємоповагою.  

-        Це ми торкнулися твого дебюту в якості «служителя футбольної феміди», а якщо зараз згадати твою історію гравця…

-        Я ще трішки застав легендарну (на хвилиночку, триразові чемпіони району!) команду «ВІН». Вони мене потроху підключали до свого складу. Але команда переживала на той час складні часи, вилетіла з вищої ліги. Одного разу я зіграв за ФК «Вишневе» (тоді ще їх тренував Ярослав Карабкін). На знаменитому «Пустирі» вони приймали «Бучу». Мене випустили на заміну наприкінці матчу, але я зіграв лише хвилин п’ятнадцять і знову присів на «банку».  Місцеві великі «знавці» футболу поставили на мені хрест, сказавши, що він не тягне. На цьому моя кар’єра в тій команді закінчилася. Було образливо, але так сталося. А потім  на  руїнах «ВІНа» ми організували нову команду - «Гостинний Двір». Її створили вишнівські ветерани, які вже не могли вигравати у вищій лізі, а от у третій ще були здатними на перемоги. В «Гостинці» я й став основним гравцем.

-        Кого ти можеш назвати родоначальниками «Гостинного Двору»?

-        Це Олег Нагорнюк, Костянтин Пількевич, Микола Кратєнков, Микола Удовенко (нинішній президент «Прометею»). Та й Валерій Іванович Чалий також доклався до створення команди. Я в «Гостинці» був з перших днів існування. Спочатку сидів на «банці», але згодом завоював місце в основному складі. Команда розвивалася поступово – була третьою в третій лізі, потім – другою, зрештою виграла в найнижчому дивізіоні. Ветерани поступово відходили, а на їх місце приходила честолюбна молодь, то ж наші турнірні апетити зростали. На наступному етапі командою вже керували я, Володимир Остапюк і Микола Удовенко. Останній зіграв дуже важливу роль в становленні «Гостинного Двору». Ми знаходили кошти на розвиток клубу, займалися селекцією, готували підґрунтя для перемог на вищому рівні. І поступово піднімалися турнірними сходинками Києво – Святошинської ліги. Зараз в команді, крім мене та Володі Остапюка, важливу роль грають Сергій Ткаченко, який визнавався двічі поспіль кращим гравцем району, та Олександр Юхименко – наш капітан.  Ось такою компанією ми продовжуємо «тягнути цього воза».

На фото: Володимир Гінда та Володимир Остапюк на тренерському містку «Гостинного Двору»

-        Тебе, без перебільшення, можна назвати символом «Гостинного Двору», таким собі «футбольним рицарем», адже вся твоя кар’єра пройшла в одному клубі. Таких гравців,  на кшталт Стівена Джерарда або Олександра Шовковського,  дуже мало, тому вони користуються особливою повагою.  Ти пройшов шлях з «Гостинкою» від моменту її створення до статусу однієї з кращих команд району. Можеш пригадати найвищі командні і твої особисті досягнення в історії клубу?

-        Ми були чемпіонами третьої ліги, потім – другої. Пам’ятаю, федерація нас тоді визнала командою – відкриттям року. Причому, ми тоді конкурували з серйозним суперником – ФК «Гатне». У них у складі були відомі виконавці, в тому числі з ковалівського «Колоса», проте у нашому складі грали кілька бувалих гравців з СК «Чайка» (ПП Борщагівка), бо ми підтримували приязні стосунки з президентом «Чайки» Олександром Петровичем Нігруцею. Уявляєте, який тоді був рівень другої ліги району, коли в ній відбувалися такі «заруби». Серед лідерів «Гостинки» тих часів варто виділити Василя Бляхарського, Григорія Барчишина, Романа Барановича, Сергія Зелді. В очній вирішальній зустрічі з «Гатним», яка відбувалася на «Козак Арені» в Петропавлівській Борщагівці, ми перемогли 2:1, хоча в матчі першого кола  поступилися їм -  0:1. Тоді мені вдалося психологічно налаштувати хлопців на реванш, бо перед цим матчем Ковалівка в обласних змаганнях обіграла «Чайку». Я використав цей тонкий момент і домігся, щоб наші «зірки» зіграли з повною самовіддачею. «Хлопці, - сказав у роздягальні перед стартовим свистком, - весь район не вірить у те, що ми можемо їх обіграти, але для вас це можливість довести всім, що ви програли Ковалівці в області випадково…». Ми вийшли і перемогли. Правда, тоді не обійшлося без суддівського скандалу, але, до честі суперників, вони визнали, що ми перемогли заслужено. Арбітром зустрічі був відомий рефері Олексій Драчов. Він видалив з поля ще в першому таймі одного з лідерів «Гатного» Євгена Чуприну за фол останньої надії. І в подальшому гра була дуже нервовою і напруженою, як, власне, усі наші матчі з «Гатним», бо це наш найпринциповіший суперник. Хоча з їх лідером і тренером Андрієм Давиденком у нас завжди були і залишаються  приязні стосунки за полем. Згадуючи ті роки, в мене залишається стійке враження, що тоді грали люди, які жили футболом, для яких це була більше, ніж гра. Можливо, ми тоді були трохи молодші, через це - таке відчуття. Але мені здається, що то було останнє покоління, яке не бажало мати якісь дивіденди від футболу, а, навпаки, жило ним, щось робило для його розвитку в місті. Мені пощастило з тими людьми пограти. От зараз у нас в команді є Володя Остапюк. Він – людина спорту, професійний борець, вже легендарний ветеран нашого районного футболу. Йому неважливо заробляти на улюбленій грі, він живе футболом, займається його розвитком, бо для нього це життєва необхідність. Я ставлю його в приклад молодим гравцям і завжди говорю: «Хлопці, не любіть себе в футболі, а плекайте футбол в собі». Бо спостерігаю, що для молодого покоління найважливішими є блага, які вони хочуть отримати від футболу.

-        Пам’ятаю, що ви досить довго йшли до свого першого звання переможців у третій лізі…

-        Так, в тому сезоні нашим головним конкурентом були наші земляки з ФК «Вишневе», тренером якого був  відомий футбольний спеціаліст Ярослав Карабкін. Ми йшли турнірною дистанцією нога в ногу, і в очній зустрічі вирішувалася доля першого місця. То було божевільне дербі на тій же «Козак Арені», коли наші суперники тричі вдарили по нашим воротам і забили три голи. Проте, ми не здалися і зрівняли рахунок на 90+4 хвилині, а нічия нас влаштовувала. Наш центральний захисник Сухомлин тоді забив з-за меж карного майданчику, і той гол так і залишився його єдиним результативним ударом за нашу команду! Молодь з ФК «Вишневе» після фінального свистка просто реально плакала на полі з досади. Вони чудово грали, але наш досвід взяв гору.

-        Як далі проходило ваше подальше турнірне сходження?

-        В 2015 році ми стали другими в першій лізі, поступившись лише зірковим ФК «Музичі», і таким чином завоювали місце у вищому дивізіоні. То був рік команди Володимира Дубаса, яка, крім перемоги в першій лізі, ще й виграла кубок та суперкубок району. Звичайно, це були достойні суперники, яким поступитися було несоромно. А вже наступного року ми стали командою вищої ліги і домоглися своєї найгучнішої перемоги – тріумфу в кубку Києво-Святошинського району. В фіналі ми впевнено перемогли принципового суперника ФК «Гатне». Можна сказати, що вони для нас є хорошим подразником і ми знаємо, як їх перемагати.

На фото : «Гостинний Двір» - володар кубка району 2016 року

-        Ти брав участь у фінальному поєдинку?

-        Ні, на той час я  не проходив до основного складу, адже мені було вже 35 років. Та й по правді кажучи, мій рівень футболіста для таких серйозних матчів не підходить. Це в другій чи третій лігах нашого району  я ще міг щось показати, а тут – ні. Мені важлива була перемога команди, а не своя особиста участь в фіналі, хай навіть на дві – три хвилини, вийшовши на тактичну заміну. Я не прихильник таких маніпуляцій, тож виграв цей кубок вже не як гравець, а як керівник команди. Хоча рахунок фіналу був такий (5:1 – прим.авт.), що можна було виходити на поле, але про це я тоді навіть не думав.

-        У вищій лізі району ви провели три сезони (2016 – 2018 роки). Яке ваше найвище досягнення?

-        В 2016 році ми стали срібними призерами, програвши лише два очки чемпіонам – ФК «Гореничі 1960». В 2017 році стали третіми. А от останні два сезони в команді спостерігається певний спад. Минулий рік ми завершили в першій лізі.

-        Матчі нашої ліги не поступаються за своїм рівнем обласним змаганням, а інколи – навіть професійним змаганням. Емоції вирують, важко залишитися стриманим. Хочу задати трішки провокаційне питання…

-        Я знав, що без нього не обійтися…

-        Всі знають про твій запальний характер, і часто-густо бували такі випадки, коли тобі доводилося з’ясовувати стосунки з суперниками на підвищених тонах, а інколи справа доходила й до більш серйозних конфліктів. Все б нічого, але якщо гравцю чи навіть тренеру таке пробачають, то ти у нас ще й арбітр, тим більше – довгий час був керівником районного суддівського корпусу… Розумію, що інколи такі випадки навіть корисні, коли потрібно струснути команду, але ж вони реально шкодять твоїй репутації арбітра… 

-        Так, дійсно, нема де правди діти, з моїм запальним характером є певні проблеми. Я над цим працюю, сподіваюсь, що з роками мій життєвий досвід допоможе мені здолати цей недолік. Говорю від душі – до поля я ніби нормальний та вихований, але як тільки розпочинається гра, наче «планка падає». Мені потрібно виграти, я маю забити, сам «розбиваюся» на полі і вимагаю цього від інших. І тут виникають конфлікти. Справедливості заради, як у гравця, у мене ніколи скандалів з арбітрами не було. Так, я можу інколи «підтравити», щось розказати, психологічно натиснути, як роблять майже всі футболісти, але не більше того. А от в якості арбітра конфлікти з командами та окремими гравцями виникали. Знову ж таки, через мій характер. Але є один нюанс – не тому що я хотів показати свою зверхність чи владу на полі, а тому що мене дратувала дволикість деяких гравців. Тільки-но перед матчем ми приязно розмовляли, а зі стартовим свистком чую на свою адресу образи, нецензурну лексику… Я такі речі не пробачаю, показую картку, і одразу розпочинаються оті ненормальні речі. Найгучніший скандал, якщо згадувати, відбувся в мене з нинішнім арбітром, а тоді – гравцем «СБ» Максимом Шоботенком на легендарному стадіоні «Нептун» в Забір’ї. «Стара Боярка» тоді грала з місцевою командою, це було «дербі», і я судив той матч. Наприкінці гри поставив пенальті у ворота «СБ», і забірці забили вирішальний гол. Цей факт викликав спротив з боку боярських гравців. Найбільше сперечався саме Максим, бо він на той час вже сам судив районні матчі. Я вилучив його з поля, але він продовжував «діставати» мене з бровки. Гра закінчилася, мені допомагали в тому матчі батько і син Кавузи (Петро і Юрій). Ми розташувалися в центрі поля після фінального свистка. Всі знають, що «СБ» це така класна, дружна, самобутня команда з традиціями, в якій завжди панує атмосфера «один за всіх і всі за одного».  І от вони (серед них був і Ярослав Єдаков – в майбутньому народний депутат України) почали пред’являти мені претензії, в тому числі, заступатися за Шоботенка. Сам Максим почав розпалятися, наступати на мене і все закінчилося тим, що ми з ним побилися. Потрібно віддати належне хлопцям з «СБ» - вони не втручалися, хоча легко могли мене «замісити» гуртом. Тож ми з’ясовували  стосунки один на один в імпровізованому боксерському поєдинку. Звичайно, для районного футболу це була надзвичайна подія. Її довго розбирали на КДК та в середовищі арбітрів. Я вважаю, що відбулася нормальна чоловіча розмова. Єдине, що мене дратує, це те, що гравцям наче дозволено ображати арбітрів на полі (це вважається буденною подією), а коли арбітр у відповідь застосовує такі ж слова, то здіймається ґвалт – як він може, він же арбітр! Футболістам потрібно затямити, що вони не мають жодного права ображати арбітрів, тим більше – часто набагато старших за них. Ми всі любимо футбол, знаємо один одного, але якими б не були емоції, вони не повинні переходити межу. Я чесно скажу, що тепер, коли я переважно знаходжуся на лаві запасних та виконую адміністративні обов’язки, навряд чи знайдеться арбітр у нас в районі, якому б я не дзвонив після матчу та не вибачався. Тобто, я теж не позбувся отих недоліків, коли під час гри можу нахамити, образити, а потім думаю – для чого я це зробив і відчуваю муки сумління…

-        Тобі не здається, що це просто ознака відсутності елементарної культури?

-        Я б не сказав, що я – некультурна людина. Ніколи в житті я не дозволю собі образити людину чи не допомогти бабусі перейти вулицю. Але під час матчу я не можу пояснити свою поведінку. Колись Луїс Суарес кусався на полі, його водили до психолога і зараз він вже не робить цього. Може й мені варто так зробити, щоб побороти таку свою залежність. Я гостро реагую на нахабство, несправедливість і нечесність. І коли я стикаюся з їх проявами, можу вийти з себе. До речі, якщо говорити за культуру, то мені здається, що молоде покоління в більшості своїй навіть не розуміє, що це за слово.

-        Тобі не здається, що деякі футболісти, знаючи про твій запальний характер, користуються цим в своїх інтересах?

-        Я так глибоко не копав, але наші команди всі знають про мою принциповість та жорсткість, тому намагаються вже перед матчем попередити своїх гравців, що зі мною «жарти не проходять». Якщо я помилився, я ніколи не буду шукати можливість спокутувати свою провину чи піддаватися на пресинг футболістів, а навпаки намагаюсь ще більше зосередитися на грі. Рівень нашого чемпіонату дуже високий,  я багато працював на «топових» матчах таких команд, як «Ворзель», «Буча», «Гатне», «Гореничі», «Джуніорс», «Сокіл» тощо, і жодних нарікань не виникало. Так, футболісти – народ хитрий, часто намагаються тиснути на арбітра, і не тільки силою, але моя совість чиста. Ніколи нікому не допомагав і не збираюся це робити, тому що не бачу в цьому сенсу.

-        Дехто каже (наприклад, білогородський «Атлетик» чи «Ходосівка») , що ти злопам’ятний і можеш, не пробачивши давню образу, мстити на полі в якості арбітра, ламати їм гру…

-        При всій повазі, хоч я дійсно довго пам’ятаю образи,  ніколи не використовую свисток для з’ясування особистих стосунків. Якщо говорити за «Атлетик», коли я вилучив двох гравців у їх складі, там на грі був присутній член виконавчого комітету КСРФФ Віталій Шевчук, і він все це бачив. Хай хлопці не ображаються, але вони в своїй скарзі написали нісенітницю, хоча гра знімалася на відео і можна було подивитися всі спірні моменти на федерації. Так, дійсно емоції після тої гри трохи зашкалювали, але в подальшому я працював кілька разів на  матчах «Атлетика» і жодних конфліктів не виникало. Можна підняти статистику, чи багато при мені та чи інша команда програвала. Можна навести ще один приклад – «Чайка-2» з Петропавлівської Борщагівки теж, м’яко кажучи, не в захваті від мене. Постійно їх тренер  Толя Майданович, з яким у мене чудові стосунки, мені говорить: «Все класно, але як тільки ти приїжджаєш на наші матчі, мої гравці починають напрягатися…». А я відповідаю: «Так можливо проблема не в мені, а в них. От інші арбітри не дають картки за якісь порушення, а я даю. То це моя проблема чи тих арбітрів?». Правила для всіх однакові – якщо гравець виходить на поле і ображає арбітра, він має бути вилучений. В минулому році вони при мені п’ять разів виграли, один – програли, хоча майже в кожному з цих матчів я вилучав у «Чайки» гравця. Якби я хотів їх «загнати», хіба була б така статистика? Можливо, справа в недисциплінованій поведінці футболістів «Чайки-2»… Наприклад, Євген Солонина. Так, він – хороший гравець, але його проблеми з дисципліною рідко коли дозволяють йому дограти матч без попередження чи вилучення. Чи винен в цьому арбітр, якщо в команді є такі футболісти. Повертаючись до питання, мають бути факти, що той чи інший арбітр упереджено ставиться до команди, регулярно «вбиває» її. Наприклад, приходить умовний «Сокіл» і каже – ось цей арбітр судив нас п’ять разів, з них ми п’ять разів програли, і кожного разу або пенальті на останніх хвилинах, або необов’язкове вилучення. Тоді виникає думка, що, можливо, й дійсно є підстави так думати. Або інший приклад, є така команда «Кімерка» (в минулому – «Міраж»). Мені подобаються такі колективи, де люди живуть футболом. Їм нічого не «падає з неба», але вони імпонують своєю організацією, підходом до матчів. Але коли я приїжджаю на їх поєдинки, то наче й сам зайвий раз напрягаюся. Якось так виходить, що обов’язково щось відбудеться – чи не так свисну, чи трапиться якась «запара». І вже сформувався певний комплекс вини перед ними. Коли наш комітет робить призначення на матчі, я намагаюся уникати цю команду і працювати на їх матчах лише в крайньому випадку.

На фото : арбітр Гінда виписує черговий «гірчичник»

-        Давай поговоримо трохи про психологію. Ти довго переживаєш свої суддівські помилки? Аналізуєш їх чи «гра пройшла і забув»?

-        Бувають різні випадки. Але, якщо чесно, я навіть не можу зараз пригадати свою помилку, яка б суттєво вплинула на результат чи зламала гру. Не хочу себе хвалити, але це дійсно так. Поки що мені пощастило уникати таких ситуацій.

-        В нашій розмові ти кілька разів зневажливо говорив, що сучасне покоління молодих гравців, буцімто, вже не має таких бійцівських якостей, як твоє. В «Гостинному Дворі» така ж сама картина?

-        Так, саме тому я маю таку думку. Почнемо з того, що конфлікт поколінь був завжди. Я ставлюся зневажливо до молоді не в тому плані, як до їх людських якостей, а як до футболістів. Я прихильник жорстких методів керівництва в команді. Для мене гарним прикладом є Віталій Кварцяний з «Волині». Я вважаю, що якщо ти вийшов на поле, то маєш там «вмирати» за команду.  В «Гостинці» зараз проходить чергова зміна поколінь, з’явилося багато молоді. От ми грали на кубок Чанових з «Джуніорс», склад якого на рівні професійного клубу. Звичайно, програли без питань. Після гри заходжу в роздягальню, в якій відбулася чоловіча розмова: «Хлопці, я не бачив у вас бажання битися за команду. Або ви їх боялися, або просто не можете віддавати всі сили на полі. Подумайте, якщо ви хочете бути з нами, то потрібно викладатися, а якщо ні, то шукайте собі іншу команду». Молодь занадто високої думки про себе, але, як футболісти, в 19-20 років вони ще нічого з себе не представляють. Потрібно опускатися на землю з небес і важко працювати. Ми намагаємося підбирати в команду однодумців, людей, готових до виснажливої роботи над собою.

-        Розкажи про структуру «Гостинного Двору», про перспективи клубу…

-        В минулому році нашій команді виповнилося десять років, але офіційно зареєстрували клуб 28 березня 2017 року. Зараз в структурі клубу функціонує дитяча група футбольної підготовки для діток 2008 – 2012 років. Є великі плани з розвитку дитячо – юнацького футболу, бо на моє тверде переконання організований футбол має починатися з дитинства. Зараз в нашому районі розвиток дитячо – юнацького футболу прискорився, що не може не радувати. Проводяться турніри, у діток є ігрова практика. Ми також долучаємося до цих змагань, і навіть заснували турнір для дітей на призи «Гостинного Двору». Звичайно, нам ще важко тягатися з такими «монстрами» дитячого футболу, як те ж «Гатне», але прийде час, і ми будемо їх перемагати. Розвиваємо ветеранський футбол, регулярно збираємо команду «Гостинки» для участі в першості району (35+) і в позаминулому році навіть стали чемпіонами. В тому чемпіонському складі всі учасники були з числа колишніх гравців «Гостинного Двору», крім, хіба що, Олега Самченка та Анатолія Маткевича. Проте, збирати ветеранів на матчі досить важко, у всіх справи, сім’я  – одного бажання пограти мало, щоб виставити оптимальний склад. В цьому плані варто відзначити нашого голкіпера Олега Нагорнюка, який не пропустив жодного матчу і завжди знаходить можливість бути з командою. Дехто з наших вишнівських ветеранів відійшов від футболу, тому є ідея відновити проведення товариського турніру пам’яті  колишнього капітана чемпіонського складу «ВІН» Руслана Антощенкова, щоб знову зібрати «легенд» Вишневого, Боярки та інших команд району на футбольному полі.

На фото : Гінда та Юхименко зі своїми вихованцями ДЮСШ «Гостинний Двір»

-        Яка історія виникнення назви ФК «Гостинний Двір»?

-        Це досить цікаве питання. Нещодавно в нас у районі з’явилася команда ФК «Сорок», яка мала бажання заявитися в район під назвою «40 градусів», типу «товариші по чарці». У нас десь схожа ситуація. У Вишневому було таке кафе «Гостинний Двір» (зараз воно називається «Флінт»). Там ми влаштовували посиденьки з бокальчиком пива. Звідти й пішла ця назва. Можливо, вона не така футбольна, інколи думали її змінити, але це на сьогодні вже своєрідний бренд, тому вирішили нічого не чіпати. Саме з цього боку до історії виникнення нашої команди мав відношення Валерій Іванович Чалий, бо тоді він був власником того кафе. І одного разу, коли ми, як завжди, пили там пінний напій за переглядом футбольного матчу, він запропонував нам своєрідну мотивацію: «Якщо виграєте матч, то з мене по бокалу пива». На той час ми виступали в третій лізі і виграли за сезон аж два десятки матчів. Тож інколи жартували над Чалим, що, можливо, він тоді не один раз пожалкував про своє рішення.      

-        Як ви просуваєте бренд своєї команди? Я знаю, що у вас є красива емблема, гарні фанатські  «рози»…

-        Наш талісман – це вовк, тому зрозуміло, що маємо прізвисько «вовча зграя». Наше гасло: «Сильна зграя – вірна перемога!». До речі, його придумав адміністратор нашого клубу Володимир Остапюк. Командні кольори (жовто – чорні) дісталися нам в спадок від «ВІНа». Це легендарна команда, про яку в місті всі пам’ятають. Однак назвати «Гостинку» правонаступниками того знаменитого колективу я б не наважився. Хоча молоде покоління вже вважає нашу команду флагманом вишнівського футболу.

На фото : вовк – талісман «Гостинного Двору»

-        Я помітив, що ваша команда має постійних вболівальників, які вас палко підтримують на кожному матчі. Ви якось працюєте з ними?

-        Я б тут провів би паралелі з деякими матчами української прем’єр – ліги, на які збирається 50-100 вболівальників. На мій погляд, тут проблема не в тому, працює чи не працює команда з фанатами, а в тому, що вона погано грає. Мені приємно, що нашу команду люблять в місті, ходять на її матчі, але я пов’язую цей факт з тим, що наша команда видовищно грає і перемагає в більшості своїх матчів. Зараз «Гостинка» переживає певну кризу, тож побачимо, чи зможемо зберегти свою аудиторію. Але повторюся, вболівальника ніколи не обманеш – якщо люди бачать, що немає повної самовіддачі на полі, вони не прийдуть  підтримати таку команду. Навіть коли ми програвали сильнішим за нас клубам, люди, бачачи що ми не «відбували номер» на полі, підтримували нас. Є певна група організованих «динамівських» «фанів», які живуть в тому ж районі (південному) Вишневого, що і я. Вони не проти, щоб за нас вболівати, дізнаються про розклад наших матчів. Але поки що лише придивляються до нашої команди, знайомляться з нами. Раніше, коли за нас грали сильні футболісти і ми в основному перемагали, проблема вболівальників вирішувалася сама собою. Зараз ми в стані перебудови, хоча не скажу, що тепер в нашому складі слабші виконавці, але потрібен час, щоб ми знайшли себе в нових обставинах і знову зацікавили нашого глядача.

-        Хто є хто в керівництві вашої команди? Чи можна тебе назвати президентом клубу чи спортивним директором? Хто допомагає фінансувати клуб?

-        Коли ми грали в нижчих лігах району, основний тягар по забезпеченню життєдіяльності клубу несли я і Микола Удовенко. Потім, коли пан Микола пішов з клубу, руку допомоги «Гостинці» протягнув генеральний директор «5 каналу» Володимир Анатолійович Мжевський – володар призу «Меценат року» від КСРФФ за підсумками минулорічного сезону.  На даний момент ми практично на самофінансуванні, залишилися без спонсора. Проте, варто згадати ще одну людину, яка постійно, протягом всієї нашої історії, нам допомагала. Це житель Вишневого Олег Васильович Сивоненко, якого всі знають як просто «Сіва». Він дуже любить футбол, є фанатом київського «Динамо» і максималіст по натурі. За характером схожий на мене, такий же запальний, важко переживає поразки. У нас з ним було багато конфліктів, але за понад десять років існування клубу він постійно допомагав «Гостинці» фінансово. Я можу набрати його в будь-який день з проханням про допомогу у вирішенні нагальної проблеми, і він ніколи не відмовить. Людина робить це за покликом серця, а не заради якоїсь вигоди. Саме завдяки йому ми змогли на певний час втримати на посаді тренера відомого футбольного фахівця Олександра Ігнатьєва. Коли ми в неймовірній боротьбі обіграли фаворита нашої ліги «Джуніорс» (Шпитьки) з рахунком 2:0 (Сергій Гвоздевич забив тоді двічі), Олег так радів перемозі, що хотів зробити величезний баннер на стадіон в нашу честь – ледве його відмовили витрачати на це зайві гроші. Наші прапори, шарфи, емблема – то все завдяки йому, бо саме він допоміг нам все це зробити. Ми щиро вдячні  людям, які допомагали нашому клубу протягом всього часу його існування. Ну, а щодо мене, то напевно, за функціями, які виконую в команді, це можна назвати і спортивний директор. 

На фото : солодка мить тріумфу…   

-        Куди простягаються амбіції «Гостинного Двору»?

-        В мене є мрія дожити до того часу, коли ця команда заграє на професійному рівні. А для цього, в першу чергу, потрібно потурбуватися за підготовку своїх вихованців. Тому ми зробили в цьому напрямку перший крок, створивши дитячу футбольну школу при клубі. Можливо, це звучить занадто голосно на сьогоднішній день, але це моя мрія. Знаючи себе та свою впертість, вірю в те, що цей час настане. Можливо, нескоро, років через десять, але настане. Будемо робити ставку на молоде покоління. Більш досяжне завдання – пограти на рівні області, але для цього потрібна суттєва матеріальна база, наявність серйозного спонсора. Поки ми цього дозволити собі не можемо. З нинішнім бюджетом в 200-250 тисяч гривень на рік клуб може залишатися конкурентоздатним в Києво-Святошинській лізі, але мріяти про більше  навряд чи варто.

-        Яке твоє відношення до правила «один гравець – одна команда» і чи віриш ти в його дієвість найближчим часом?

-        Я однозначно «за» це правило. Мені воно подобається, як керівнику футбольного клубу. Всі останні роки ми запрошували до свого складу серйозних футболістів з певним рівнем майстерності та фінансових стимулів. І суттєво залежали від них. Виникала проблема, коли в нас завтра важлива гра, а твій гравець каже, що не зможе приїхати, бо має грати десь в іншому районі чи в області. Або навіть і приїжджає, але такий втомлений, що ледве повзає по полю. Це нонсенс, коли футболіст, в надії заробити більше, грає в чотирьох – п’яти матчах за день. При цьому для нього кольори команди – пустий звук, він бачить в тобі лише гаманець. З введенням правила «один гравець – одна команда» все має змінитися. Напевно, багато хто з керівників клубів ще не розуміє цього, але воно дасть можливість будувати свою команду, формувати колектив однодумців та командний дух. Всім разом тренуватися, грати матч, залишатися на «третій тайм». В минулі роки через нас пройшло багато нормальних «легіонерів», хоча були й так звані «заробітчани». З абсолютною більшістю з них у нас залишилися нормальні дружні стосунки. З Сергієм Зелді, Григорієм Барчишиним, Максимом Постолатьєвим. Ми гордимося, що вони грали в нашій команді. Олександр Волинець, Слава Сіренко – це все люди ідейні, вони готові чимось жертвувати в інтересах колективу, віддати всі сили на полі. Навколо таких людей потрібно будувати будь-яку команду, і нововведення мають в цьому допомогти. Але в тому правилі є певні нюанси. По-перше, потрібен чіткий і прозорий механізм покарання порушників цього правила. По-друге, повинен бути консенсус всіх керівників клубів, їх добра воля у впровадженні цього правила, щоб уникнути свідомих зловживань з боку певних команд та їх привілейованого становища в порівнянні з командами, які добросовісно виконують це правило. По-третє, це правило повинно бути впроваджено одночасно по всій території України і виконуватися всіма районними, міськими та обласними федераціями без винятку. Ми в своїй команді всім хлопцям кажемо, що нікого не тримаємо насильно і зацікавлені  в тих виконавцях, які хочуть грати лише в нашій команді. Намагаємося добросовісно виконувати це нововведення. А от з боку деяких команд нашої ліги бачимо певні хитрощі та виверти, щоб якимось чином обійти правило «один гравець – одна команда» і отримати певні переваги. Не може клуб, який вважається флагманом районного футболу, свідомо привозити на матч «лівого» гравця, робити так звану «підставу» (мова про випадок з ФК «Гореничі-1960» - прим авт.), щоб потім отримати потрібний технічний результат для суперника. «Гостинний Двір» ніколи в такі ігри не грав, у нас завжди порядок з документами та заявками.  Це заслуга, в першу чергу, нашого адміністратора Володі Остапюка, який скрупульозно та педантично слідкує за цим.

-        Я бачу, що без нього команда, як без рук…

-        Так, він просто зациклений на порядку, в хорошому змісті цього слова -  справжній «німець». Крім паперової роботи, на ньому лежить чистота і збереження нашої форми. Він завжди фотографує протокол матчу після заповнення, запам’ятовує ігрові номери, а потім проводить «розбір польотів» після гри в нашій групі з претензіями до гравців, які щось не здали з футбольної амуніції. Тому вся наша екіпіровка в повному порядку. Це дуже важливо, бо з таких начебто дрібниць починається порядок в команді.

-        Давай тепер перейдемо до ще однієї грані твого життя. Мало хто знає, що Володя за спеціальністю історик, кандидат історичних наук. Він багато працює над  дослідженнями багатьох тем української історії.  Одна з останніх його книг, яку автор сьогодні презентує в студії, називається «Український спорт під нацистською свастикою». Дуже цікава та маловивчена тема. Розкажи, як прийшла ідея створення такої книги?

-        Випадково, як це буває зазвичай. Сидів у бібліотеці, листав пресу часів німецької окупації і побачив у «Краківських вістях», газеті, яка виходила у Львові, невелике повідомлення про футбольний матч. Мене це здивувало, бо за встановленими стереотипами ми знали про цей період часу лише інформацію щодо так званого «матчу смерті» на стадіоні «Старт» в Києві. Почав «копати» цю тему і виявив великий пласт інформації, яка ніде не публікувалася. Я тоді якраз закінчував роботу над своєю дисертацією, яка стосувалася саме історії часів другої світової війни (це моя спеціалізація). Виявилося, що спорт в період окупації – це не тільки «матч смерті», а й численні змагання з футболу, хокею, баскетболу, волейболу, легкої атлетики, спортивної гімнастики. Хоча й не так масових, як за «Совєтів», але регулярних. Багато хто з моїх колег мені закидав, що я буцімто збираюся прославляти нацистський режим, але я впевнений, що спорт – це одна із форм самоорганізації населення. Які б не були важкі часи, під яким би тиском не знаходилися люди, вони мали якось відволікатися, відпочивати психологічно від цього навколишнього негативу. І знаходили цю можливість на стадіонах та в кінозалах, які також працювали в часи окупації. Результатом моїх досліджень стала ось ця книга. Наприклад, професійний бокс, який в багатьох українців асоціюється з братами Кличками, Усиком, Ломаченком. Усталена думка, що все почалося з професійного клубу «Коламбус», заснованого в 1992 році в Києві. Так от, все почалося з Одеси, в період окупації там були румуни – союзники німців. Саме там в 1942 році був створений професійний боксерський клуб «Ринг», який налічував 12 спортсменів – «профі». Вони мали контракти, окремо тренувалися і отримували гроші, виходячи на бої, які проходили за правилами професійного боксу. У Львові під час окупації існувала легендарна футбольна команда «Україна», яка в принципі стала витоком майбутніх «Карпат». За ту команду грали відомі футболісти, серед яких варто виділити Олександра Скоценя (перед війною він і кілька його партнерів грали за київське «Динамо») та знаменитого в майбутньому тренера національної збірної Польщі найкращих її часів (середини 70-х років минулого століття) Казімежа Гурські. Те ж спортивне товариство «Україна» культивувало в період окупації хокей, і ця команда навіть перемагала німецькі клуби, а на той час хокей в Німеччині був одним з найсильніших у світі. Після цих поразок німцям було заборонено грати з українськими хокеїстами, серед яких виділялися брати Децьо та Роман Труш. Під час окупації було зіграно понад 200 тільки футбольних матчів, з них мені вдалося встановити результат 113 ігор.  Ця книга, можливо, читається складно, бо в ній багато професійних термінів, цифр, вона написана «сухою» мовою, але тут систематизована і викладена вся доступна інформація з різних джерел про спортивні заходи в період німецької окупації на території сучасної України. Робота була виснажливою, але кінцевий результат змушує мене думати, що життя прожите недаремно, бо вдалося закрити справжню «білу пляму» в історії України. Вона не викликала фурору, але в середовищі професійних  істориків  тепер всі знають, що ця тема вивчена.

На фото : Володимир Гінда на презентації своєї книги

-        А над чим ти працюєш зараз?

-        Це вже не єдина моя книга. Вона перша, але не остання. Разом зі своїм товаришем Ярославом Файзуліним видали книгу, написану в публіцистичному стилі, під назвою «Україна у вогні минулого століття» про маловивчені факти з життя історичних постатей нашої країни. Ця книга вийшла в серії «Клуб сімейного дозвілля» в Харкові. Вона більш читабельна, написана яскравою, художньою мовою. За два роки її продали в кількості близько 30000 примірників.  А наступною в черзі буде книга, з такою провокаційною робочою назвою, на тему, яка всіх цікавить, «Секс і радянсько – німецька війна». Як ви вже зрозуміли, про сексуальні стосунки під час другої світової війни. І під час окупації, і на фронті, бо люди навіть в таких жахіттях залишалися людьми і мали в цьому потребу. Це буде достатньо цікавий матеріал, але, розумію, що думки будуть неоднозначні. Такий висновок вже можу зробити на основі рецензій моїх колег – істориків, яким я даю почитати уривки з метою їх оцінок та виправлення помилок. Поки книгу читали чоловіки, відгуки були схвальні. Як тільки дав почитати жінці – професору, отримав «на горіхи». Подзвонила мені та й каже: «Володя, я тебе ненавиджу за цю книгу… Ти принижуєш жінок». Переробив, врахував її зауваження, а через деякий час вона змінила думку: «Я читала цю книжку не як історик, а як жінка, тож сприйняла її занадто емоційно». Матеріал таким чином поданий і опрацьований, що її читаєш і хочеться плакати, бо війна і кохання це речі, які не залишають байдужими. Звичайно, це не Марк Солонін чи Віктор Суворов, але книга реально пробирає.  Всі мої колеги були одностайними в оцінках – книгу потрібно видавати. Єдине, що мене турбує, як цю роботу сприймуть феміністки, рух яких зараз поширений в усьому світі, він, так би мовити, в тренді. Можуть приліпити мені тавро «ворога слабкої статі».  

-        Сподіваюся, що це буде бестселер. Дехто звинувачував тебе у звеличенні нацистських часів, але ж історик має завжди залишатися відстороненим спостерігачем і оперувати фактами, не перетворюючись при цьому в пропагандиста, не стаючи на бік нацистів чи комуністів…

-        Це дійсно так, але проблема в тому, що історія (наука про минуле) часто зливається з політикою сьогодення, і, наприклад, Кремль постійно використовує історію в своїх інтересах, перекручуючи факти, інтерпретуючи їх з пропагандистською метою. Старше покоління, яке жило при Союзі, розуміє, що історія – це інструмент пропаганди. За її допомогою можна легко «зомбувати» людей і в результаті мати те, що відбувається зараз на Донбасі чи в Росії. Так з’являються міфи про розіп’ятих діток чи знущань над бабусями. Як історик, я розумію, що це все взято з часів другої світової війни і використовується для розпалювання ненависті між людьми сьогодні. Так працюють пропагандисти. Розкажу одну історію. По своїй роботі маю писати наукові статті, і мій колега з Німеччини професор Манфред Целлер запросив мене на наукову конференцію по історії спорту. Сам він написав свого часу книгу про «фанатські» рухи в СРСР. Я надіслав йому свої статті з книги про спорт під час окупації для ознайомлення. Через деякий час він дзвонить мені: «Дав почитати твій матеріал незалежному експерту – жінці, і вона зробила висновок, що ти прославляєш нацистський режим. Чому ти не згадуєш там про гетто, концтабори?». У німців після другої світової своєрідний комплекс вини, і вони дуже хворобливо сприймають такі речі. Я не кажу, що вони неадекватні в своїх оцінках, але ж книга про спорт, а не про фашистські звірства, про які всі і так знають, бо про це написано сотні книг. Довелося дописати кілька речень про газові камери…

-        Цікава річ – історія, але, в першу чергу, історик має бути об’єктивним і не писати на догоду сьогодення. Не перекручувати факти, не виривати їх з контексту, бо сучасне покоління може сприймати за «чисту монету», не будучи свідками тих часів, будь-які висновки…

-        Проблема нашого суспільства в короткій історичній пам’яті та в недостатній увазі до розвитку науки, зокрема, історії. Ця галузь фінансується по залишкових статтях. Якщо молоді історики в Академії наук отримують по три тисячі гривень, про що можна далі говорити. Державі це не цікаво, а потім стаються криваві події на Донбасі, трагедія в Одесі. Чому це відбувається? Бо люди не знають історії, а вона має здатність повторюватися. Історик однозначно має бути об’єктивним, але не тільки – він має писати так, щоб це було цікаво всім, щоб кожна людина могла сприйняти цю історію не тільки розумом, а й емоціями. До речі, це здорово роблять «москалі». У них це виходить класно. Починають це розуміти і в Європі – вони зараз намагаються поєднувати історію з публіцистикою. Ось написав я книгу, а прочитали її одиниці – мої колеги – історики та ще з десяток людей. А чому так – бо вона нудна, написана «сухою мовою цифр»…  В цьому плані ми трохи програємо. А щодо об’єктивності – в кожної нації своя правда. Так було завжди.

-        Для українців характерно бути нещасними, гнаними та голодними…

-        Так, ми любимо себе принижувати. Малювати себе «лузерами», які не здатні нічого змінити. Я завжди кажу у відповідь на слова про  погану владу, що ми ж самі винні в цьому, бо та влада нас не боїться. Значить, нас це влаштовує, нам це подобається. В українській історії є багато речей, які перегукуються з сьогоденням. Цікава тема – корупція і хабарництво в часи німецької окупації. Я коли читав ці документи, реально оторопів. Уявіть собі, що радянські партизани і українські повстанці з УПА купували зброю у тих же німців, румун та мадяр. Це така загальнолюдська хвороба, яка проходить червоною ниткою через віки. Покоління змінюються, а продажність людська не зникає. Викупали людей і з гестапо, і в судах тодішніх. Таке враження, що нічого не змінилося.

-        Ще з часів Христа завжди знайдеться зрадник, який продасть тебе за тридцять срібняків…

-        Так, це все старе, як світ. До речі, як і найдавніша професія, маю на увазі повій.

-        Давай повернемося до футболу і згадаємо про твій хист бомбардира. Ти колись мені казав, що ведеш облік своїх голів. Ти за «сотку» вже перевалив?

-        Так, є таке діло. У мене вже в команді всі хлопці наді мною жартують. Нещодавно через проблеми зі складом мені довелося вийти в основі. Пограв хвилин тридцять, і мене замінили. Партнери по команді кепкували: «Ну, що не зміг забити свій сто сорок перший гол – хоча б і в свої ворота…». Це не якесь бахвальство, просто мені, як історику, подобається статистика, мова цифр. Наразі на моєму рахунку вже більше 140 голів, в цьому році на кубку Чанових вже вдалося відзначитися «покером» у ворота «Ветерана».

-        Ну, ти ще ж не збираєшся вішати бутси на цвях. Доб’єш до круглої цифри?

-        Грати буду, але сподіватися на достатній об’єм ігрового часу вже не можу. На вищу лігу мій рівень вже не тягне. А переходити в якусь команду нижчих дивізіонів суперечить моїм принципам вірності одній команді. Наприклад, ми граємо по ветеранах товариські матчі кожну неділю, де є команда «синіх» і «червоних». Ці матчі дуже запеклі, ледь до бійок не доходить. Це такий турнірний марафон, який триває цілий рік. Так за десять років я ні разу не зрадив «синій» команді. Можливо, це мій незрозумілий «пунктик», але така моя позиція. Граємо кожного тижня, а рахунок ведемо по кількості перемог. Підсумки традиційно підбиваємо в переддень нового року і оголошуємо переможця.       

-        Ти завжди грав у нападі? Не намагався спробувати себе в іншому амплуа?

-        Так, завжди грав у нападі. Можу ще зіграти в обороні, але практикую таке тільки у ветеранських матчах.

-        А є в тебе оте чуття бомбардира? Відчуваєш, де маєш бути, щоб до тебе відскочив м’яч у потрібний момент?

-        У нас в команді часто жартують, що я забив сто сорок голів, але з них – сто тридцять у порожні ворота. В мене немає яскравого дриблінгу чи потужного удару. В основному всі мої голи – це заслуга партнерів по команді, які віддавали класні передачі. Мене можна назвати гравцем атлетичного, таранного типу, який має продавити оборону суперника.

-        Як Крістіан Вієрі, Пребен Ларсен Елк’яєр за прізвиськом «Бізон» або Ромелу Лукаку?

-        Десь так, але де вони, а де я…

-        Я помітив, що ти напевно народився під щасливою футбольною зіркою, бо удача часто тебе супроводжує на полі. Вийшов на десять хвилин на заміну і одразу забив три голи, зробивши таким чином найшвидший «хет-трик» в історії нашої ліги…

-        В футболі без фарту ніяк не можна. Наприклад, в тому матчі з боярським «Арсеналом» я забив чотири голи завдяки точним передачам моїх партнерів Бляхарського та Весельського – вони подавали так майстерно, що там м’ячу не було куди діватися. Це не моя заслуга, а командна. Я б навіть назвав би себе форвардом – «сміттярем». Десь зіграти на добиванні, підібрати м’яча, який відскочив, - оце моє… Хтось скаже, що я забиваю лише слабким суперникам, але були ж «Гатне», «Ворзель», «Гостомель»… Наприклад, в тому сезоні, коли ми в першій лізі боролися за першість з «Музичами» та «Гатним», то з останніми грали в Боярці на «Зеніті». В першому таймі нам два поклав Андрій Давиденко, а в другому – я відповів двома. Перший гол був трохи випадковим, хоч я його забив ударом через себе, а другий – дійсно класний: головою після небезпечного прострілу. В Гостомелі команді Олега Ступака також забив двічі. Тоді у нас з ними були досить напружені стосунки, той матч навіть пам’ятний тим, що закінчили його  невеликою бійкою. Трибуни намагалися вивести мене з рівноваги, кричали мені неприємні речі, але я відповів їм голами і демонстративно показав глядачам свій номер (це така моя «фішка») на футболці – дивіться, мовляв, хто вам забив, «футболіст в балетках»…   А у Ворзелі одного разу мені вдалося забити аж чотири голи, з них тільки один в своєму стилі в порожні ворота, зате два – сильними ударами з-за меж карного майданчика. Був ще легендарний гол, дуже важливий і класний,  який я ніколи не забуду, в матчі ще з одним принциповим суперником – боярським «Ветераном». Тоді в третій лізі ми, «Ветеран» і забірський «Фішпарк» боролися за перше місце. Слава Дуднік та Вітя Незенко приїхали на наш матч з «Ветераном» на борщагівську «Козак Арену», дивитися як грають основні конкуренти, бо «Ветеран» мав їм допомогти в боротьбі з нашою командою. За 5 секунд до фінального свистка Дмитра Мельниченка я забив вирішальний «золотий» гол. Гриша Барчишин подав, і я ударом головою (інколи мені вдається непогано грати на «другому поверсі») забив у «дев’ятку». Тоді вся команда без перебільшення створила «кучу – малу», в основі якої лежав я. Справжня мить слави для мене. Коли хлопці кепкують над моїми «шаровими» голами, я завжди їм згадую той момент на «Козак Арені», який тоді врятував нам «золото» третьої ліги.   Є ще така думка, що в кожного нападника є свої «улюблені» команди. В тому пам’ятному році (2015 – прим.авт.) я забив 25 голів (став кращим бомбардиром першої ліги), з них – дев’ять «Гостомелю» в двох матчах. Є такі команди, яким я можу забивати, воно якби виходить саме по собі. «Ворзель», «Хотів», боярський «Арсенал», «Дмитрівка» також потрапляють в ту когорту. Хоч на десять хвилин вийду, але всі рівно встигну забити. 

-        А що з пенальті? Береш на себе таку відповідальність?

-        Ні, намагаюся уникати. Але кілька разів підходив до «точки». Одного разу забив «Ворзелю» в першій лізі, іншим разом -  легендарній Малютянці в третій лізі. Ще один мій удар з позначки витягнув воротар «Софії». В мене немає особливого хисту пробивати пенальті. Інколи хлопці кажуть: «Ти ж борешся за бомбардира, йди – бий…». Я відмовляюся, а вони сміються: «Якби рахунок був 5:0 він би пішов, а коли 0:0 – боїться…».

-        Ти міг би зараз підвести таку певну риску в десятирічній історії «Гостинки» і назвати символічний  легендарний  склад команди на твою думку…

-        На воротах один із символів команди Олег Нагорнюк, його дублером має бути Андрій Сальник. В захисті по позиціям – в центрі Валерій Леончук (феноменальний гравець і людина) і Руслан Сухомлин. Справа – Володимир Остапюк, зліва – Микола Удовенко. В опорній зоні – Микола Кратєнков, на правому крилі півзахисту – Дмитро Бондарчук (підпільне прізвисько – «Риба»), зліва в півзахисті – Руслан Дмитренко (наш колишній  «Колліна»). В нападі – Микола Ковальчук (наш перший граючий тренер, до якого ми завжди можемо звернутися і зараз за допомогою). Він, напевно, єдина людина, яка може мене швидко заспокоїти. На позицію ще одного «опорника» відправимо лідера на полі і в роздягальні Григорія Барчишина. Його навіть наші міські старожили вважають своїм, хоча він сам не з Вишневого, і поважають як футболіста і як особистість.  На позицію атакуючого «хава» - Василя Бляхарського. Оце ті одинадцять, яких можна вважати правдивими легендами клубу.

-        Напевно, в цій команді маєш бути й ти. Хто ж зіграв і забив більше тебе – немає таких…

-        Таким символом «Гостинного Двору» є наш «золотий самородок», справжній діамант вишнівського футболу Сергій Ткаченко. Без нього не було б наших перемог та моїх голів. Зараз він тренує діток в нашій школі, живе цим. На жаль, через травми, які його переслідували за роки ігрової кар’єри, не може грати в повну силу, і нам дуже не вистачає такого гравця, як він. Сергій не має високого зросту чи серйозних габаритів, але скільки в ньому експресії, техніки, швидкості, футбольної елегантності! Стартова швидкість – просто «вогонь», неймовірний об’єм роботи на полі. В порівнянні з ним, я тьмянію без шансів. Тому нехай краще себе поставлю на місце тренера або першого запасного гравця.

На фото : Володимир Гінда та Сергій Ткаченко з юними вихованцями «Гостинного Двору»

-        А в історії «Гостинного Двору» який тренер є знаковим?

-        Довгий час в нашій команді поняття тренера було умовним. В третій лізі у нас була одна тактика – кинули м’яча вперед, і нумо пресингувати. Хоча тоді установку на гру робили Микола Ковальчук і  Володя Остапюк. В другій та першій лізі обов’язки тренера виконували я і Гриша Барчишин. А коли пішла серйозна гра, тренерами команди були Костянтин Сахаров і Олександр Ігнатьєв. До речі, це тренери з абсолютно різним баченням футболу. Кожен з них – відома особистість. Нам пощастило, що вони з нами працювали. Наразі переживаємо непрості часи разом з тренером – початківцем, нашим багаторічним партнером на полі Олександром Волинцем.  

-        Розкажи нам про вашу дитячу футбольну школу…

-        Перше заняття ми провели у вересні 2017 року. З дітками працюють Сергій Ткаченко та Олександр Юхименко (до речі, думаю, що його вже зараз також можна назвати символом та легендою нашої команди). Саша – наш нинішній капітан, він певною мірою нагадує мене на футбольному полі – за самовіддачею та жагою до перемоги, тільки він, на відміну від мене, вміє в потрібний момент себе стримати, не дати волю емоціям. Я ж намагаюся виконувати в школі адміністративну роботу, займатися організацією та забезпеченням процесу тренувань та ігрової практики для них. Дітки у нас класні, вони знають, за яку команду грають, про її талісман, клубні кольори. Я хочу, щоб через них зберігався і передавався в нові покоління наш командний дух та традиції.   

-        Кажуть, що кумирів собі не варто створювати, але чи є в футбольному світі гравці, якими ти захоплюєшся, кого ти можеш назвати своїм взірцем?

-        Якщо говорити про сучасний футбол, то не буду оригінальним – це Ліонель Мессі. Феномен, інопланетянин. В українському футболі дуже поважаю Андрія Федецького та Олега Лужного. Їх гра перегукується з моїми футбольними ідеалами. Вони не мають супертехніки чи надзвичайної швидкості, але вони – справжні бійці, які жадають грати в футбол і віддати всі сили за команду. Ніколи не бачив, щоб вони йшли з поля з чистою футболкою або без подряпин на колінах.

-        З національних збірних за кого переживаєш, крім України?

-        Хотів би, щоб Мессі врешті став чемпіоном світу або щось виграв у складі своєї національної збірної Аргентини. Бо саме в цьому компоненті йому не вистачає, щоб не мати конкуренції з боку Криштіану Роналду. Бо той таки привів свою збірну до перемоги, а Мессі – ні. Багато хто порівнює Мессі з Марадоною. Дієго став чемпіоном світу, а в Мессі  поки не виходить. Але в той час один гравець міг вирішити на полі долю турніру, а зараз гра стала набагато більш командною, коли індивідуально можна зробити одну гру, але не весь чемпіонат.  

-        Ти вже говорив про свої футбольні уподобання в Україні. Це «Динамо» та «Дніпро». А з іноземних клубів є улюблені?

-        В кінці 90-х мені дуже подобалася гра лондонського «Арсеналу». Тьєррі Анрі, той же Лужний. То була божевільна команда -  феномен, бо пройшла всю прем’єр – лігу без жодної поразки. Зараз мені імпонує гра «Барселони», хоча багато хто говорить, що вони вже всім набридли зі своєю «тікі-такою».  Це трохи дивно, адже сам я далекий від такого футболу і ніколи не був його апологетом.

-        За твоїм футбольним менталітетом тобі, напевно, має подобатися німецький футбол…

-        Так, це люди, які не вірять в те, що вони програли, навіть на 90-й хвилині за рахунку 0:2. Цього часто не вистачає нашій збірній. Бійцівський характер у футболі – визначальний фактор. Ще один приклад – Ісландія. Маленька країна, яка ніколи не здається. Якщо ти віддаєшся повністю на полі, футбольний бог рано чи пізно винагородить тебе, а «піжони» завжди в підсумку програють.

-        Розкажи про футбольну ієрархію Вишневого. Багато хто вважає «Гостинний Двір» флагманом міського футболу. Як складаються ваші відносини з іншими командами міста? Чи мають певну додаткову мотивацію ваші місцеві «дербі»?

-        Конкуренція – це нормально. Якщо є команди в місті, які грають краще за нас, ми готові до того, що втратимо пальму першості. Кожен з нас мріє про призи, титули, трофеї, і наші суперники також до цього прагнуть. Звичайно, наші «дербі» мають додатковий підтекст внутрішнього суперництва. Останні роки ми майже всі такі матчі виграємо, але не факт, що в найближчому майбутньому така тенденція збережеться. Наприклад, в 2017 році грали з «Динамо» та «Локомотивом»: забили десять голів, жодного не пропустили.

-        Переходи гравців з команди в команду. Вишнівські команди часто на вас ображаються за те, що ви «переманюєте» кращих виконавців?

-        Я розумію глибину проблеми, але люди до нас ідуть не через матеріальні питання, а тому, що хочуть перемагати. Я думаю, що до мене негативно ставляться деякі наші суперники не через цей фактор, а в силу мого характеру. Надто безкомпромісний та запальний. Сильних ніхто ніколи не любив, і я це знаю. Тепер я просто не звертаю уваги на те, що говорять за спиною. Скажу більше: коли виходжу на поле, для мене всі суперники – вороги. Можливо, це занадто і неправильно, але я маю їх обіграти за будь-яку ціну. Після матчу я все швидко забуваю, але вони – часто не забувають. Їм образливо. Але що поробиш, такий маю буремний характер. 

-        Поговоримо трохи про арбітраж. Ми з тобою знаємо, що означає виходити на поле зі свистком. Команди завжди вважали арбітраж однією з головних причин своїх поразок. Ти довгий час обіймав посаду голови комітету арбітрів КСРФФ. На цій посаді ти весь час перебував під вогнем критики, бо вона схожа на «електричний стілець». Та й самі арбітри – вони ж у нас як, «Большой театр», зі своїми примхами та інтригами. Важко було керувати тими процесами?

-        Так, це складні процеси. Намагався справлятися з ними. Є певний кістяк арбітрів, на яких я міг покластися і знати, що вони не підведуть. У нас всі гарно судять, але рівень кваліфікації і, найголовніше, дисципліни – різний. Я всіх поважаю, хто допомагав мені в цій нелегкій роботі. Виникали конфлікти, бо інколи сам заслуговував на санкції в якості гравця. Завжди казав своїм колегам – арбітрам, щоб вони не зважали на мій статус і карали з усією суворістю футбольних правил і мене, і мою команду. Часто доводилося потім вибачатися перед ними за свою нестриманість. Всі наші арбітри – нормальні, кваліфіковані люди, але в кожного є свої «мухи». Хтось хоче, щоб йому давали більше матчів, бо має бажання більше грошей заробити.  Для нього важлива фінансова сторона, хоч він не дотягує до того рівня. Хтось, навпаки, хоче відсудити одну гру в себе на «городі» і не бажає їхати в умовний Мотижин. А ти маєш це все проковтнути, бо від них залежний, і завтра може статися так, що ніким буде «закривати» матчі. Тому весь час доводилося знаходити компроміси. Виручали ті надійні хлопці, які ніколи мені не відмовляли. Це Юхименко, Остапюк, Слава Сіренко, Сергій Огородник, Андрій Медведєв, Сергій Гаврилюк, наші «аксакали» Дуднік, Снімщиков і Приятель. Вони ніколи не задавали зайвих питань, а просто їхали і виручали. Інколи доводилося себе обмежувати в кількості та якості матчів, щоб не було зайвих інсинуацій, нібито я використовую свою посаду для збагачення чи протекції одній команді. Адже я просто втомився відбиватися від звинувачень в тому, що завдяки допомозі арбітрів тягну «Гостинний Двір». А в кінці сезону, коли збиралися суддівським корпусом на дружню юшку в Забір’ї, то там вже могли сказати один одному всі претензії і розставити «крапки над і». Але вважаю, що колектив арбітрів у нас класний, і я пишаюсь, що приклав до цього свою руку. Той період часу був для мене складним емоційно і психологічно, бо доводилося витримувати жорсткий пресинг. Проте, я завжди вважав і вважаю, що проблема не в арбітрах, а в самих командах. Бо це не арбітри не забивають голи в порожні ворота, це не арбітри налаштовуються на   суперника, розставляючи «пальці віялом» перед грою. Поважаю в цьому плані Сергія Шута, президента ФК «Джуніорс». Він завжди каже, що проблема не в арбітрах, а в футболістах. Згадую з певною гордістю той свій досвід на посаді голови комітету арбітрів, але наприкінці моєї каденції накопичилася така втома, перш за все – психологічна, що зітхнув полегшено, коли передав ці справи своєму наступнику і колезі Дмитру Мельниченку, як ви свого часу – мені.  

-        Ти натякнув, що тебе часто звинувачували в конфлікті інтересів, маючи на увазі твоє безпосереднє відношення до «Гостинного Двору»…

-        Так, говорили, як же ж можна обіграти «Гостинку», якщо там грає пів команди арбітрів, і сам Гінда керує  суддівським корпусом. Я відповідаю на такі закиди: «Три роки команда боролася за титул чемпіона у вищій лізі, але жодного разу не виграла його, то як же судді нам допомагають?». За два роки (підніміть статистику) наші гравці били лише три пенальті. Жодного з них не було призначено в кінці матчу, жоден з них не був переможним. І, найголовніше, в нашій команді тоді грали футболісти, яких знали всі. В тому числі і наші конкуренти Шут з «Джуніорса», Іванов з «Гореничів», Дубас з «Музичів». Вася Бляхарський, Максим Постолатьєв, Адаменко, Журба… Футбольний світ вузький - якби нам допомагали, це б стало відомо всім. Хіба при такій протекції з боку суддів ми б отримали пенальті в компенсований час у Гостомелі і мінімально програли команді Олега Ступака, коли боролися за чемпіонство?  Хіба ми впустили б перемогу зі «Старою Бояркою», виграючи в два м’ячі, але пропустивши наприкінці матчу два у відповідь, один з яких зі спірного пенальті? Тому вважаю, що такі розмови –  доля слабких. Це розпочалося з нашої гри з «Зенітом» (Святопетрівське) в 2016 році, коли ми на шляху до кубкового трофею перемогли їх по «точках».  Так, тоді, і я це визнаю, ми зрівняли рахунок на 90-й хвилині з досить сумнівного пенальті, коли арбітр «купився» на падіння нашого форварда Сергія Зелді. Але якщо проаналізувати той матч повністю, то виходить інша картина. Вигравали 2:0 після першого тайму, потім по ходу гри програвали 2:4! На п'ятнадцятій хвилині другого тайму  залишаємося в меншості - вилучають нашого гравця. Арбітр не ставить явний пенальті за  удар ліктем по обличчю Бляхарського, потім – ще в одному моменті. А наприкінці матчу  поставив одинадцятиметровий в ситуації «50 на 50». Виходить, що були помилки в обидві сторони, і в жодному разі арбітр нас не тягнув. Ми всі – дорослі люди, і якщо мене хтось в чомусь звинувачує, то прошу наводити конкретні приклади, а не вести пусті розмови.

-        Ти часто говорив, що арбітрів у нас не вистачає, хоча оплата їх роботи в принципі достойна. Як ти думаєш, в чому причина, що молоді люди не хочуть пов’язувати  себе з арбітражем. Чому робота футбольного судді не користується популярністю в нашому середовищі?

-        Багато над цим думав, «розкидав пасьянси» з цього приводу. Зараз в нашому суддівському корпусі йде зміна поколінь. Наша проблема в тому, що навіть якщо у нас з’являється талановита молодь, то вона у нас не затримується, бо перспектива у них є тільки в області, звідки вони вже можуть вийти на професійний рівень. Головне для них – це кар’єрний ріст, і це нормально. Старші люди – одні не хочуть, інші просто бояться, перш за все, того тиску, який відчуває арбітр на полі. За останній рік у нас три арбітри закінчили, бо втомилися від цього. Я й себе часто ловлю на такій думці. Часто ми «отримуємо на горіхи» від представників команд незаслужено і безпідставно. Психологічна втома має здатність накопичуватися, і настає момент, коли людина каже: «Досить!» і йде. Я намагався залучати наших ветеранів, які в футболі знають все. Максимум, на що вистачало багатьох, це попрацювати 2-3 тури і далі вони зникали. Ідейних людей, які готові терпіти весь цей дискомфорт від арбітражу, в нас дуже мало. Наприклад, в 2018 році нам вдалося залучити в суддівський корпус району чотири повноцінних «штика» плюс Патрика Ігбе – улюбленого  арбітра команди «Глобал». Якщо були якісь сумніви, хто зможе відпрацювати на матчі цього своєрідного колективу, Андрій Старунський  (президент «Глобалу» - прим.авт.)  мені завжди казав: «Призначай нам Патрика, він розбереться…». Було б прикольно створити цілком афроамериканську бригаду арбітрів, але де ж взяти ще двох таких «Патриків». Це був би цікавий маркетинговий хід для федерації. Три-чотири роки тому у нас в районі дебютувала бригада, складена повністю з дівчат – Кристина Козорог, Настя Дмитренко та Світлана Глушко. Вони працювали на матчі «Гостинного Двору» і ми поступилися 1:2. Жартували тоді, що більше нам таких дебютів не потрібно, хоча дівчата відсудили добре. А зараз в Україні це вже усталена практика – судити жіночими бригадами.

На фото : Володимир Гінда отримує з рук відомого арбітра Вадима Шельменка пам’ятний приз рефері фінального матчу кубка району 2017 року

-        Чому на твій погляд у нас в районі існує проблема не приїзду арбітрів на матчі? Чому лунає  постійна критика на адресу рефері?

-        Команди справедливо обурюються, коли таке відбувалося. Всі хочуть мати кваліфікований арбітраж. Незалежно від того, третя це ліга чи вища. Це не тільки проблема недисциплінованості арбітрів. З введенням системи штрафів таких випадків значно поменшало. Часто стикалися з відсутністю серйозного підходу до наших матчів з боку обласних арбітрів, яких наш рівень не мотивує. Їм умовні матчі «Прогрес» - «Гатне» або «Гостомель» - «Факел» нецікаві, хоча ми, наприклад, знаємо що це «дербі», до яких потрібна пильна увага.  Як правило, з області надсилають не топових арбітрів, а новачків, яких потрібно обкатати. Вони приїжджають, коли ми просимо їх допомоги,  але без належного налаштування,  а просто з метою відпрацювати свої рухи, жести чи свистки. І  не дивно, що в результаті отримують багато критики за свою роботу.  Інша проблема – календар матчів. У нас велика кількість команд, і така масовість є приводом для гордості, але закрити арбітрами 24 матчі в один день нереально. За таких обставин людей просто фізично не вистачало. І це не тільки наша проблема, в області така ж ситуація. Вони також часто просили закрити якісь свої матчі дитячої ліги чи ветеранів нашими арбітрами. Календар потрібно робити так, щоб в один час гралося не більше п’яти зустрічей. Є ще один нюанс – у нас багато арбітрів одночасно ще й грають за свої команди. Відповідно, кількість вільних арбітрів ще зменшується. Доходило до курйозів, коли наша команда заходить в роздягальню під враженням від матчу, і хлопці починають обурюватися (не всі ж знають, що я був головою комітету арбітрів), хто призначив таких слабких арбітрів на гру, а Остапюк та Юхименко починали сміятися і тикати на мене пальцем: «Ось, подивіться на цього злодія – це він їх призначив…». Вони не розуміли, що при всьому бажанні я не міг поставити на наш матч кваліфікованих арбітрів у збиток іншим командам, які грали в один час з нами. Для мене не було  різниці, яка команда в якій лізі грає, вони всі хочуть грати в нормальний футбол і мати гарний арбітраж.

-        Крім внутрішніх навантажень у вигляді матчів нашого календаря, наших арбітрів ще й постійно залучали до роботи на матчах ліги АТО. Як вдавалося виходити з такого положення?

-        Ліга АТО – це потрібна і важлива річ для відновлення та психологічного розвантаження тих захисників України, які ризикували своїм життям, коли це було необхідно нашій державі. В мене немає жодних питань до них, крім почуття поваги і подяки. Але так звані керівники ліги АТО мають також проявляти повагу і до нас, не ставитися зневажливо до КСРФФ. Звертатися до нас зверхнім тоном в наказовому порядку не потрібно. Бували випадки, коли ми йшли з поля, відпрацювавши на їх матчах, в 11-12 годин ночі. А в кожного з нас, крім футболу, є ще робота, родина, своє життя. На мій погляд, такі жертви не потрібні, тим більше, що ми отримували за ту роботу символічну винагороду, а часто обходилися й без неї. На мій погляд, ліга АТО має забезпечувати свої потреби  власними силами. Якщо навчилися за три роки грати в футбол, то мають навчитися і його судити. Ми три роки забезпечували «атошників» арбітрами і допомагали їм, як могли, але поваги від їх керівництва не дочекалися. До простих хлопців претензій немає, вони азартно і самовіддано грають в футбол, як вміють, але уявіть собі ситуацію. В п’ятницю ввечері дзвонять Сергію Бойку (голова комітету арбітрів КОАФ – прим.авт.) і просять закрити три матчі в Лютежі – в 13.00, 15.00 та 17.00.  Хлопці кидають все, приїжджають на матчі, а там з трьох  відбувся лише один, та й той в 17.00. І ніхто навіть не подумав попередити про це. З цим непрофесійним підходом та нашим «дон-кіхотством» потрібно закінчувати.

-        Рапорт арбітра про матч – це його обличчя. В багатьох наших рефері з цим проблема. Перекручення даних про гру, несвоєчасна доставка в федерацію – все це існує в нашому футбольному господарстві. Там гол не тому гравцю записали, тут про попередження забули…

-        Так, є такі речі, з якими потрібно боротися не лише профілактичними бесідами, а й штрафами. Моя пропозиція: якщо арбітр не завершив свою роботу на матчі своєчасно, достовірно та в повному обсязі (а це в кінцевому підсумку, оформлення рапорту про гру та його доставка на федерацію), будьте ласкаві, нехай віддасть частину свого гонорару на розвиток дитячого футболу. Це не така глобальна проблема, але як казав Мюллер в фільмі про німців, «маленька брехня народжує велику недовіру».  Все починається з дисципліни, а вона, в свою чергу, з зовнішнього вигляду арбітра. Тому ми розробили дизайн корпоративного спортивного костюму з написом КСРФФ для наших рефері, щоб всі наші арбітри мали належний вигляд перед грою. Люди будуть бачити наших служителів футбольної феміди в однострої і розумітимуть -  це приїхала серйозна бригада.

-        Стосовно збільшення кількості наших арбітрів – можливо, вихід у залученні до арбітражу дівчат. Адже зараз у слабкої статі є інтерес до футболу, і кар’єру арбітра  через відсутність значної конкуренції вони зможуть зробити значно легше…

-        На мою думку, корпус арбітрів у районі має наразі складати 45-50 чоловік. Але в той же час наші арбітри мають мати й достатнє ігрове навантаження, щоб заробити якусь копійку. Бо для них один – два матчі на вихідні  буде малувато. Мотивація повинна бути одна: для молодих – можливість гарної практики у нашій лізі і хороша рекомендація на вищий рівень, тобто в область, для досвідчених – постійне і належне ігрове завантаження щонеділі, щоб вони мали можливість планувати свій графік і щось заробити для родини на футболі. А щодо дівчат, які могли б судити футбол, я думаю, що вони не вирішать нашу проблему, бо їх занадто мало в районі.

-        З нашого району вийшло кілька арбітрів серйозного рівня. Я думаю, що обласний комітет арбітрів має бути нам вдячний…

-        Я завжди відчував підтримку з боку Сергія Бойка – голови комітету арбітрів Київської області. Він завжди намагався йти нам назустріч, допомагати практично і методично. В нашому районі обласна молодь отримує потрібну практику. Денис Шурман, Микола Балакін, нині арбітри ФІФА, розпочинали у нас. Тарас Чопілко також вихованець  Києво – Святошинського футболу.

-        Сьогодні у нас також є перспективна молодь. Кого б  ти відзначив?

-        Це, в першу чергу, Анастасія Дмитренко та Максим Мельниченко. У них є все, щоб зробити хорошу кар’єру в арбітражі. Є задатки у Владислава Прикоти з Вишневого. Сподіваємося, що він буде працювати над собою. Є реальний талант в Білогородці, це  місцевий хлопчик Владислав Мусійчук. Якщо він передчасно не схопить «зіркову хворобу», а буде старанно відноситися до можливості стати арбітром, систематично працювати, з нього можуть «вийти люди». Влад вже з дванадцяти років поступово підключався до арбітражу в нашій лізі,  і в нього реально це виходить. Якщо в нього буде бажання, його варто рекомендувати в обласну школу арбітра. Він хоче судити, не має зайвого мандражу, не за роками впевнений в собі.

-        Що ти скажеш на докори в протекціонізмі  своїм друзям Володі Остапюку та Олександру Юхименку. Буцімто, ваша бригада, замість того, щоб судити кожен окремо, отримувала найбільш сприятливий графік роботи…

-        Щось занадто багато незручних питань сьогодні. А якщо серйозно, це все вигадки. Іншого разу запитайте в цих людей, які так говорять, чи знають вони, скільки разів ті ж Остапюк чи Юхименко безкоштовно відпрацювали на матчах ліги АТО, скільки разів ми в одній бригаді їздили в Мотижин чи в інші віддалені точки нашого району. І Остапюк, і Юхименко – це кваліфіковані арбітри, яким до снаги відпрацювати на матчах будь-якого рівня в нашому районі. А ще важливий той факт, що я завжди міг їм довіряти та бути впевненим, що вони мене не підведуть і без зайвих питань закриють будь-яку мою проблему, виконають моє прохання. Так, нам було зручно їхати разом на матчі, бо, по-перше, таким чином ми могли закрити два – три матчі в день в разі такої потреби, а по-друге, ми дружимо між собою, відпочиваємо разом родинами, тому поєднували роботу і дозвілля у вихідні. Юхименко – мій кум, якщо хтось не знає, тому можна сказати, що я в найкращих традиціях української дійсності «розводив кумівство». Остапюк - ще не кум, але життя продовжується… Хочете називати нас «вишнівською мафією», називайте – я не проти… Щодо «зручних» матчів, то для мене найкращий той  матч, який проходить на класній «поляні», за участі майстерних команд, які грають в футбол, а не мучаться. Нехай він буде важким для арбітра, але я отримую задоволення і від гри, і від своєї роботи. На відміну від матчів (нехай хлопці на мене не ображаються)  на якомусь «городі», де обидві команди грають в стилі «бий – біжи»,  і м’яч 90 хвилин  літає над моєю головою, аж шия болить.

На фото : Володимир Гінда з кумом Олександром Юхименком та дружиною Тетяною

-        Як ти вважаєш, гравцям теж потрібно приходити на семінар по правилам гри в футбол, щоб розбиратися в нюансах арбітражу?

-        Це було б ідеально, але на районному рівні це навряд чи можливо зробити. Ніхто з гравців по своїй волі це робити не буде, бо вони такі ж аматори, як і ми. Але це була б гарна практика. Я думаю, що принаймні представників команд варто запрошувати на такі заходи. Бо інколи чуєш від них таке, що «на вуха не лізе». Проте, я впевнений, що навіть за особистого запрошення, якщо прийде чоловік п’ять з них – це вже буде нечуваний  прогрес. Від помилок у футболі ніхто не застрахований, але ви помітили, що майже всі конфлікти через арбітраж, всі звинувачення у нас виникають в кінці чемпіонату, коли вирішується доля призових місць.  Коли люди починають розуміти, що у них щось не вийшло, що мрія не реалізувалась, вони шукають винних, і, як правило, найпершими звинувачують арбітрів. Але причину варто шукати в собі. Моя команда ніколи не жалілась на суддівство, хоча нам є що згадати. Наприклад, півфінал Меморіалу Чанових позаминулого року, коли наш «чистий» гол було відмінено через те, що арбітр не добіг і не побачив, як м’яч перетнув лінію воріт.   Це футбол, і в ньому все, як в житті. Він стоїть в двох метрах від моменту, бачить як після удару Девіча м’яч перетинає лінію воріт (мова про матч збірної України з Англією на чемпіонаті Європи в Донецьку – прим.авт.), і нічого. Що тут вдієш? В першу чергу, всі претензії варто висувати до себе…

-        А кого з арбітрів ти вважаєш взірцем для себе?

-        Не буду оригінальним – П’єрлуіджі Колліну. Хоча в його кар’єрі  були досить прикрі «ляпи», але мені подобається його жорстка манера роботи. В ньому є внутрішній стержень, який складно зламати. Ще відзначив би поліцейського з Англії Говарда Уебба. Йому також притаманна жорстка манера суддівства. Я ніколи в житті не давав попереджень тим гравцям, які адекватно поводили себе на полі, відносилися з повагою до учасників матчу. Поважайте арбітра, і він буде поважати вас. А якщо гравець виходить на поле в районному чемпіонаті, і думає, що тут всі смішні, а він такий «великий», то нехай цей гравець замислиться, де він грає. В районному чемпіонаті! То який він тоді футболіст? Виходить, що якщо вас судять районні арбітри, значить, ви – такий же футболіст…

-        Дійсно, це важливий психологічний момент. Якщо ви будете протягом гри смикати арбітра, діставати його своїми «підколками», тим більше – ображати чи погрожувати, до вас буде й відповідне ставлення з його боку. І навпаки. От, наприклад, «зірковий» гравець українського футболу Едуард Цихмейструк, який грає за «Гатне» в нашому чемпіонаті. Ніхто ніколи не чув, щоб він діставав рефері на полі чи дозволив собі його принизити, хоча має великий авторитет в футбольних колах.

-        Це ознака високого професіоналізму і звичайної людської мудрості.     

-        На цьому будемо ставити крапку. Поговорили змістовно. Бажаю удачі і тобі, і всій  команді «Гостинний Двір». Щоб футбол приносив радість, а не смуток.