21.07.2020 12:41 232

21 липня  - день народження  легендарного воротаря  Віктора  Вікторовича Чанова (1959-2017) – великого друга Києво – Святошинського футболу. Відомий український радянський кінорежисер, тележурналіст Семен Случевський згадує про Віктора Чанова в своєму пості у Фейсбуці https://www.facebook.com/semenoks.

Розділ  про Віктора Чанова з нашої з  Володимиром Кулебою  книги "Наступники" - продовження "Першопроходців":

«Династії бувають різні. Трудові і ті, що по знайомству, на «теплих» місцях. Зайве говорити, що воротарем  «по блату» не поставлять. Коли Віктору, який грав  тоді за «Шахтар», передали запрошення  від  Лобановського в «Динамо», він довго коливався з вибором. На сімейній раді вирішили: «Потрібно їхати!»

Син воротаря, брат воротаря.

Батько  нашого героя Віктор Гаврилович Чанов виступав за повоєнний ЦСКА (тоді він називався ЦДКА) - знамениту «команду лейтенантів». Він - двічі чемпіон СРСР, володар кубка Союзу, в 1951 році  отримав нагороду від військового міністра – іменну зброю. В 1952 - 59 роках захищав ворота донецького «Шахтаря», був  визнаний найкращим голкіпером УРСР в 1958 та 1959 роках. Після завершення ігрової кар'єри в 1961 році тренував луганську «Зорю». Пізніше працював начальником команди  у футбольній школі донецького «Локомотива».

Займалася спортом і мама Віктора Клавдія Іванівна. Входила до складу найкращих спортсменок-п'ятиборок Союзу. До 55 років виступала на всеукраїнських змаганнях ГПО («Готовий до праці і оборони» - всенародні фізкультурні заліки в СРСР – прим.авт.) .

Старший брат В’ячеслав Вікторович (1951 року народження) – теж  воротар. З 1969 по 1978 роки  грав за «Шахтар», в 1979 - 1984 - за московське «Торпедо», в 1985-1986 - в бакинському «Нефтчі», в 1987 році - в ЦСКА. Більше 15 років тренував голкіперів  московського ЦСКА, виховав Ігоря Акінфеєва, Володимира Габулова, Веніаміна Мандрикіна. Останні роки готував  воротарів  у тульському «Арсеналі».

Сам же Віктор Вікторович Чанов (21 липня 1959 року - 8 лютого 2017 року) - молодший представник славної династії голкіперів. Заслужений майстер спорту (1986). За збірну Радянського Союзу - 21 матч. Учасник чемпіонатів світу (1982, 1986, 1990). Віце-чемпіон Європи (1988). Володар кубка європейських кубків (1986).  Чемпіон СРСР (1985, 1986, 1990). Володар кубка  СРСР (1980, 1982, 1985, 1987, 1990). Кращий воротар СРСР (1986). Чемпіон Європи серед юнаків (1978). Чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980). Чемпіон Ізраїлю (1991). Володар кубка Ізраїлю (1991, 1993). Виступав за команди «Шахтар» Донецьк (1976-1981), «Динамо» Київ (1982-1990), «Маккабі» Хайфа, Ізраїль (1990-1993), «Бієй Ієгуда» Тель-Авів, Ізраїль (1993-1994), ЦСКА «Борисфен» Київ (1994-1995).

Людина в «рамці».

Лобановському він подобався - на тренуваннях працював, не знаючи втоми. Коли всі йшли в роздягальню, Чанов разом з трьома-чотирма «ентузіастами» залишався «постукати м’ячиком». Бувало, тренер кричав їм: «Все! Досить! » Валерій Васильович не хотів, щоб вони перевтомлювались перед вирішальними матчами. Дружини гравців приїжджали за ними на тренування, терпляче сиділи десь  в куточку. В команді по давній традиції було не прийнято, щоб жінки знаходилися близько до поля, потрапляли  на очі  тренерам. Віктор, який завжди відрізнявся аккуратністю і охайністю, а в ці хвилини - весь в багнюці, із запалими від втоми очима, завжди намагався чимшвидше проскочити в роздягальню, щоб дружина не помітила.

Родина  для нього – щось святе. Одружився рано, незабаром народився син. Потрібно було заробляти гроші, вдосконалювати своє воротарське ремесло. Крім батька, дуже допомагав старший брат В'ячеслав:  вони разом креслили різні схеми  -  де повинен знаходитися голкіпер у тій чи іншій ігровій ситуації, як приймати, як відбивати. Всі Чанови – голкіпери відрізнялися самовідданістю, працелюбністю, надійністю.  

«Життя - це школа, яка постійно вчить. Все добре в ній не буває», - любив повторювати Лобановський. Віктор намагався наслідувати його. Без галстука з дому не виходив. Ніколи не лаявся, не використовував ненормативну лексику, не був серед порушників дисципліни.

Хоча,  не дивлячись на воротарську незворушність, одного разу все ж не стримався. Віктор згадував: «У першому матчі фіналу молодіжного  Євро-1980 з НДР (Німецька Демократична Республіка – прим.авт.)  в гостях  (0:0, у матчі - відповіді, вдома,  СРСР переміг  1:0) я на 89-й хвилині спіймав м'яча. Незадоволений суперник на прізвище Деннштедт, пробігаючи повз, плюнув мені  в обличчя і кинув: «Русіш швайн!» («Російська свиня» - прим.авт.). Я його добряче «перехопив». Після мого удару він ледь на трибуни не втік. Зате потім завжди першим зі мною вітався. Це була моя перша  і остання «червона картка».

А ще був випадок, коли на свою адресу довелося вислухати немало «міцних» слів, але – по ділу. «Після невдалої гри «Шахтаря» до нас на базу приїхав перший секретар обкому партії. І замість тренування нас посадили в автобус, повезли  на шахту і спустили вниз -  десь на глибину  800 метрів. Порозмовлявши  з гірниками, ми зрозуміли,  хто ми є насправді. Це був справжній «мужицький фольклор від трудяг».  «Сімейне дерево» згадали  від самих коренів. Але це  дало позитивний ефект – в тому сезоні ми взяли «срібло».

В «Динамо» одного разу  він, виправляючи помилку захисника, вийшов далеко вперед  у поле, перехопив м'яча і  віддав точний пас партнеру.  Лобановський,  у властивій саме йому  стриманій манері, сказав: «Добре зробив. У нормальній команді толковий воротар у випадку необхідності може брати на себе  функції захисника. Адже, коли воротар, наче «приклеєний», стоїть лише на лінії, його команді доводиться «сідати» ближче до власних воріт».

Був у Віктора свій «незручний» форвард, з яким він нічого не міг вдіяти. Це Сергій Родіонов з московського «Спартака». Дуже рідко  він йшов з поля, не залишивши свій «автограф» у воротах Чанова. У футболі таке буває. Олег Макаров, наприклад,  завжди «напружувався» перед матчами з тим же «Спартаком», коли в складі «червоно-білих»  на поле виходив  нападник  Анатолій Ісаєв. Швед Курт Хамрін постійно «розписувався»  у воротах Лева  Яшина. А білоруси з мінського «Динамо»  завжди  піднімали «білий прапор», коли бачили  в складі київських одноклубників  Хлуса. Не могли з ним впоратися. Кияни жартома питали  Віктора, коли вчергове приїжджали в Мінськ: «Ти коли господарям сьогодні заб'єш - на початку чи в кінці матчу?».

Якось, вже після закінчення ігрової кар'єри, на прощальному матчі Ріната Дасаєва, Чанов спитав у Родіонова: «Ти хоч знав про це?» - «Здогадувався», - посміхнувся той.

Критичним  став 1984 рік - Віктор зламав  руку. Сталося так, що лікарі не одразу поставили вірний діагноз - вирішили, що розтягнув  м’язи. Так і грав  він у воротах кілька місяців з переломом. Дійшло до того, що ґудзики не міг самостійно  застебнути. Допомогла дружина – вона з родини лікарів: кращих медиків у Донецьку знайшла. Ті розібралися, що гіпс накладений неправильно. І все! Коли гіпс зняли, атрофія зникла. Лобановський сказав: «Поки ти лікувався, Михайлов додав, його вже в  збірну запросили. Незамінних не буває. Тренуйся - там подивимося». На тренувальних зборах у Болгарії «вкалував» з ранку до вечора. Якби була можливість, спав би просто на полі. Чанов належав до людей, які чим інтенсивніше працюють, тим більше впевнені в собі. А тут якраз матчі на кубок кубків розпочалися. У Відні йшов  сніг, було холодно і незатишно. Чанов навіть подумав, що непогано було б прихопити на гру з «Рапідом» теплі речі, бо весь матч сидіти на лаві запасних буде холодно.  І був надто здивований, коли почув своє прізвище  в стартовому складі. Вийшов на поле, наче вперше у житті, «мандражував». Але поступово призвичаївся, кілька разів «виручив» команду в, здавалось, безнадійних ситуаціях. «Динамо» свій весняний шлях у кубку кубків розпочало з перемоги (4:1)!  А Чанов більше місцем у воротах не поступився.

Про ті часи згадував, як про найкращі в житті: «Це був апогей моєї футбольної  кар'єри - тріумфальний фінал кубка кубків  з мадридським  «Атлетико» в  1986-му. Відбивав все, що летіло в мої ворота! Тоді нас справедливо в Європі називали не командою, а «машиною». До речі, про машину. Розповім кумедний випадок. Лобановський був настільки педантичним, що міг покарати гравця за неохайний вигляд або брудну машину.  І ось я приїхав на «Динамо» за квитками для батьків  і залишив  вікно машини відкритим. Тільки-но  зайшов до адміністратора, як біжить начальник команди: «Васильович викликає!» Поглянув на себе, наче поголений, акуратно вдягнутий. Заходжу. Він говорить: «Непорядок з машиною» - «Що значить, непорядок? Вона ж чистісінька!».  І тут несподівано: «Твоя дружина палить?» - стиха питає він. - «Так, палить». - «Так ти їй передай, що  коли вона в машині палить, нехай  попільничку  струшує. А то вболівальники ходять,  раптом заглянуть  - незручно  буде». Тобто дав мені зрозуміти: «Випалив сигарету, так хоча б приховай «сліди злочину», щоб люди не бачили».  У нас багато гравців тихцем палили   в команді. Недарма ж Лобановський на запитання журналістів, хто у вас в «Динамо» не палить, відповідав: «Я…».  Він все знав. Встановив за паління штраф в 200 рублів. Ми жартували, що в нас найдорожчі цигарки в світі. Правда, Васильович нас прощав, якщо ми давали результат. Але все рівно, ми намагалися  не попадатися».

Міг Лобановський відправити  в казарму. Наприклад, Дем’яненко, який не бажав залишати «Дніпро», після трьох тижнів стройової підготовки сам  подзвонив  Васильовичу і сказав, що згоден. Але навіть  казарма означала, що ти йому потрібен. Найстрашніше всього було, коли він припиняв тебе взагалі, як кажуть, помічати віч-на-віч.

Після закінчення кар'єри в «Динамо» Чанов грав за ізраїльський «Маккабі», дивував партнерів  і тренерів, коли на тренування приходив  у костюмі, чисто поголений. Він запропонував тренеру штрафувати гравців за запізнення на тренування, мотивуючи це тим, що так було заведено в «Динамо». Всі були шоковані, коли тренери прийняли пропозицію Чанова.

У складі збірної СРСР Чанову належить «суперсерія» - сім з половиною років, які розтягнулися в часі на 16 матчів, протягом яких він тримав свої ворота на замку, не пропустивши від суперників жодного м’яча. Справедливості  заради, в одному з матчів цієї серії  Віктор  таки  пропустив,  але  від свого ж захисника Сергія Шматоваленка в товариському матчі зі збірною ФРН.

«Людина поза рамкою».

Після завершення воротарської кар'єри Віктор Чанов працював тренером: спочатку  в  київському ЦСКА «Борисфен», а потім  і в «Динамо».  Але на відміну від старшого брата та колеги – конкурента  Михайла Михайлова, життя цьому не  присвятив. Так у команді «біло-синих» він тренував воротарів лише два роки: 2006-го та 2007-го в тренерському штабі Анатолія Дем’яненка.

Він серйозно займався в економічному інституті. Напевно  тому більшу частину післяфутбольного життя присвятив  підприємництву.  Цьому, мабуть, посприяли риси, які він сам, без зайвої скромності,  відмічав у собі: «Я не скандальний, пунктуальний. Ніколи  не запізнююсь. Людина слова - якщо пообіцяв, то в будь-якому разі зроблю. Розмовляю  на англійському та на  івриті. Ціную  справжню дружбу, здатен розділити  з друзями і радість, і біду».

Дружина  Галина згадує: «Вітя завжди була скрупульозним, педантичним і  глибоким у будь-якому питанні. Для нього поверхневого  практично не існувало – чи в  економіці,  чи в фінансах або в будівництві. Просто в силу свого характеру  Чанов не завжди міг розкритися перед кимось.  До речі,  велика подяка  людям, з яким Віктор разом працював  у фірмі».

Син Вадим теж з дитинства  навчався воротарському ремеслу - і в школі «Шахтаря», і  в «Динамо». Але футболістом не став. Працює на державній службі, займався бізнесом і грає в любительській команді «Фортуна», якій після закінчення кар'єри багато років віддав його батько.

Навколо несподіваної і, точно, передчасної смерті легенди футболу роїлося багато чуток.  Засуджувати ми їх не будемо. Здається, найкраще за всіх на них відповіла Ірина Чанова: «Віктор Вікторович пішов. Крапка. Кінець речення! Якщо є серед моїх друзів журналісти, будь-ласка, не вірте чуткам  і не пишіть помилкову  інформацію.  Прошу всіх поважати  Легенду, яка була одним із символів  епохи.  Такого більше немає і не буде, як Віктор Чанов…».