12.03.2021 21:21 488

От ми і дочекалися. Не тільки «Шахтарям» - Масляна, або, як кажуть, в українському народі, Колодій. Є перший бразилець в історії Києво – Святошинської ліги! Ця непересічна подія трапилася в акурат на Масляну, в другому турі Меморіалу Чанових на стадіоні «Центральний» у Вишневому. В складі ФК «Вишневе» на поле вийшов відомий професіонал, 32-річний атакувальний хавбек Нівалдо Родрігеш Феррейра. Вихованець бразильського «Корінтіанса» наразі перебуває в пошуках нового клубу, він є чоловіком української тенісистки Анни Караваєвої і нині проживає в столиці України, на Борщагівці. Тож підприємливий менеджер вишнівського клубу Володимир Шумунов не втратив можливості «підписати» в свою команду відомого бразильця. Звісно, участь в Меморіалі Чанових для Нівалдо – це поки що лише тренування з підвищеною відповідальністю заради підтримки ігрової форми. Проте, він уже увійшов в історію Києво – Святошинського футболу. В першому ж матчі за свою нову команду Нівалдо відзначився результативними діями, саме він, вийшовши на заміну в другому таймі, «вирізав» елегантний пас «шведою» на Соломона Егбо, після чого був забитий гол у ворота «Прогреса». В усіх командах, за які виступав Нівалдо, він був улюбленцем вболівальників, адже його гра завжди сяяла барвистими кольорами, притаманними багатьом бразильцям. Гравці мають знати, що, виходячи на поле, потрібно думати про вболівальників. Вони приходять дивитися на голи, на яскравих особистостей. Як в театр приходять на улюбленого актора, так ходили і на стадіони Владивостока, Гомеля, Атирау чи Ташкента дивитися на Нівалдо. Як в старі добрі радянські часи ходили на Черенкова, Оганесяна, Блохіна чи Старухіна. Нині на гру Нівалдо можна подивитися на наших стадіонах. Цікаво, що в 2013 році цей бразилець вже «засвітився» в нашому регіоні, коли зіграв кілька матчів за «Чайку» з Петропавлівської Борщагівки в чемпіонаті Київщини. Як згадує президент «Чайки» Олександр Нігруца, тоді Нівалдо випадково прийшов на стадіон «Козак Арена», побачив тренування місцевої команди і попрохав дозволу приєднатися, щоб підтримати форму. З перших хвилин «двохсторонки» в команді одразу оцінили його можливості, він був у порядку, мав серйозний рівень підготовки. Тож до від’їзду в російську  ФНЛ Нівалдо  допоміг «Чайці». Зараз ситуація повторилася. Бразилець тренується в розташуванні клубу з Петропавлівської Борщагівки, підтримує форму. Взяв участь в товариському матчі з «Оболонню», а тепер дебютував за ФК «Вишневе» в Меморіалі Чанових. Давайте познайомимся з першим бразильцем в історії Києво – Святошинського футболу поближче.

Довідка прес – служби КСРФФ: Нівалдо Родрігеш Феррейра, бразильський професійний футболіст. За футбольним амплуа – форвард, півзахисник. Народився 22 червня 1988 року в містечку Іаті, штат Пернамбукану, Бразилія. Зріст 185 сантиметрів, вага 82 кілограми. Вихованець молодіжних команд  «Сао Бернардо» (Сан Паулу), «Лондріна» та «Корінтіанс» (Сан Паулу).  Ігрова кар’єра: «Бараунас» (Мосоро, Бразилія) – 2008-2010, «Алекрін» (Натал, Бразилія) – 2010-2011, ФК «Атирау» (Казахстан) – 2012, «Сибір» (Новосибірськ, Росія) – 2013-2014, «Луч-Енергія» (Владивосток, Росія) – 2014-2016, «Єнісей» (Красноярськ, Росія) – 2016, ФК «Гомель» (Білорусь) – 2017,2019, «Динамо» (Брест, Білорусь) – 2017-2018, «Локомотив» (Ташкент, Узбекистан) – 2018, «Гуджа Юнайтед» (Мальта) – 2020, «Белшина» (Бобруйськ, Білорусь) – 2020, «Іслоч» (Тарасово, Білорусь) - 2020.  Володар кубка Білорусі  2017 року, чемпіон Узбекистану 2018 року. Працював під керівництвом таких відомих  тренерів та в минулому гравців, як Олег Веретенников, Сергій Балахнін, Андрій Тихонов (Росія), Олександр Григорян (Вірменія), Даріуш Кубіцький (Польща), Вальдас Іванаускас (Литва), Радослав Латал (Чехія), Олександр Кульчій, Сергій Ковальчук (Білорусь). Має досвід виступів у чемпіонаті штату Ріу-Гранді ді Норті (Ліга Потігуар, Бразилія), першій лізі Росії (ФНЛ), вищій лізі Казахстану, Узбекистану та Білорусі. Максимальна трансферна вартість – 350 000 євро, поточна трансферна вартість – 50 000 євро. В 2013 році перебував у таборі СК «Чайка» (Петропавлівська Борщагівка) і навіть зіграв 7 матчів у чемпіонаті Київської області. В березні 2021 року дебютував за ФК «Вишневе» в матчі Меморіалу Чанових під егідою КСРФФ. Наразі перебуває в статусі вільного агента і шукає новий клуб.   

 - Нівалдо, прекрасно відомо, що в Бразилії футболістом простіше стати, аніж не стати, але розкажи, як починався твій футбольний шлях в дитинстві?

- Я, як і всі хлопці, грав в школі. Якщо у когось з друзів був м'яч, ми кожну вільну хвилину бігли на поле і там буцали його. До того ж я жив майже біля самого моря і часто грав з друзями на пляжі.

- З дитинства грав у нападі?

- Ні, далеко не завжди. Спочатку, ще в Бразилії, я виступав на позиції опорного півзахисника, діяв у центрі поля. Але, коли я вже виступав у Росії за «Сибір», тренер запропонував: «Нівалдо, давай спробуємо тебе в нападі?». Що мені залишалося робити? Я погодився, і якось все пішло, і досить непогано.

- Хто був твоїм улюбленим футболістом в підлітковому віці? Кого хотів  наслідувати?

- Мені завжди, мабуть, більше за інших, подобався Рональдіньо (володар «Золотого м'яча» 2005 року, який вручається найкращому футболістові  Європи, екс-гравець «Мілана», «ПСЖ», «Барселони», гравець збірної Бразилії, чемпіон світу 2002 року - прим. авт.).

- У 2011 році ти погодився на переїзд з Бразилії в Казахстан. Що спонукало змінити футбольну обстановку? Наскільки важко було зважитися на такий не самий очевидний крок в житті?

- Та вже, це було дуже нелегко. Мені було всього 22 роки, коли я приїхав грати в Казахстан. Чужа, незнайома культура, люди говорять незрозумілою мені мовою. Тоді я говорив тільки на португальському, навіть англійської не знав. Португальської в Казахстані практично не зустрічав, в плані спілкування спочатку було дуже тяжко. Але потім трохи освоївся, правда, зовсім скоро знову довелося поїхати в мандри. І на цей раз - вже в Росію, причому в холодний її край – Сибір та Далекий Схід.

- У той час, коли ти поїхав у Росію, було багато  галасу, пов'язаного з проявами расизму на футбольних матчах. Не стикався з подібним?

- Ні, у мене ніколи з цим не було проблем. Ні в Казахстані, ні в жодній російській команді. Напевно, такі інциденти комусь вигідно роздувати, але я ніколи через це не "парився».

- Чи можливо порівняти чемпіонати Бразилії, Казахстану, Білорусі, Узбекистану і Росії? У чому відмінності і де тобі комфортніше було грати?

- Звичайно, Бразилія - це рідний дім, там завжди буде краще. В Бразилії люди насолоджуються життям так, як ніде. У нас дуже багато футболістів, причому хороших. Футбол в Бразилії більш технічний, естетичний навіть. Всі грають у футбол самі і дають грати супернику. Якщо порівнювати першу лігу Росії і вищу лігу Казахстану чи Узбекистану, то в Росії все-таки рівень вище, навіть в першій лізі. Інша справа, що більшість команд не грають, а саме б'ються на полі. В більшості команд на першому місці атлетизм, футбол же десь на других ролях. В Білорусі зараз футбол більш видовищний, багато клубів роблять акцент на атаку, тому в них висока результативність, яка подобається глядачам.

- В «Лучі-Енергії», в порівнянні з іншими клубами, ти розкрився як форвард, там твоя результативність була найвищою. З чим це пов'язано?

- Ну, в перший сезон я забив небагато, тільки освоювався на позиції центрфорварда. Наступного року я став більше розуміти, як потрібно діяти, як використовувати свої сильні сторони. Тож відчув себе впевненіше, в тому числі й тому, що в «Луч-Енергії» підібралися хороші футболісти, з почуттям пасу, з баченням поля. Незважаючи на всі проблеми, які тоді були в клубі, у нас був згуртований дружний колектив, як на футбольному газоні, так і за його межами.

- До речі, щодо проблем. Протягом твоєї кар’єри у тебе часто були ситуації з невиплатами зарплат. Як це позначається на відносинах між гравцями і ставленні до самої гри?

- У колективі у мене, як правило, були дуже хороші відносини. І коли виходиш на поле,  не думаєш про гроші. Всі ці справи забуваються, і ти повністю віддаєшся футболу, робиш свою роботу. Але, звичайно, цікаво отримати свою зарплату. Футбол - це моя робота, а робота повинна бути оплачена. Після невдалих матчів нас іноді запитують: «Як, мовляв, так, хлопці, чому програли?». У поразки завжди багато причин, але на полі про гроші ми взагалі не думаємо. Інша справа, що, за логікою речей, я можу запитати у відповідь: «А коли ви віддасте мені мою зарплату?». Іноді, буває, встаєш вранці, збираєшся на тренування - і взагалі нічого не хочеться робити. У мене є сім'я, діти, я повинен їх забезпечувати. Як будь-якому футболісту, мені хочеться виконувати свою роботу чесно і отримувати за це відповідну винагороду.

- Хто є твоїм найкращим другом серед твоїх колег?

- Взагалі, я добре дружу з «Грицаєм» (Олексій Грицаєнко, російський футболіст українського походження - прим.авт.), в гостях у нього часто бував, у вільний час по Владивостоку гуляли.

- Хто, на твою думку, кращі бразильські футболісти, з якими чи проти яких ти грав?

- На перше місце я б, без сумнівів, поставив Халка. Друге і третє - Жоаозіньо і Арі.

- Нівалдо, багато гравців з Бразилії, крім футболу, займаються благодійністю і іншою громадською діяльністю на батьківщині. У тебе теж є такий проект. Розкажи про нього докладніше.

- Так, у мене є в Бразилії свій футбольний клуб. Він називається «Guerra paulista» («Земля Пауліста»). У цій команді грають четверо професійних футболістів, і четверо юніорів з молодіжних складів відомих бразильських команд. Ми запрошуємо в команду гравців, тренуємо їх, забезпечуємо умови для  професійного спортивного зросту, а потім даємо  шанс проявити себе в серйозних командах. Періодично на ігри «Guerra paulista» приходять селекціонери і запрошують до себе на перегляд наших талановитих хлопців.

- Ваша дружина - українська тенісистка Ганна Караваєва. Як познайомилися?

- «Атирау» проводив збір в Туреччині - виявилося, українські тенісисти теж. Жили з Анею в одному готелі і якось зустрілися. Я хотів познайомитися, але міг розмовляти тільки на португальській. Вона, ясна річ, ні слова не розуміла. А як бути, коли заважає мовний бар'єр? Є така програма «Google Translate». Ось через неї й спілкувалися кілька днів. Потім я полетів до Казахстану, там став потроху вчити англійську та російську. Якось подзвонив їй і ми вирішили спілкуватися по телефону. Спочатку просто по-дружньому, потім обговорювали більш серйозні плани. Коли сезон закінчився, я повернувся до Бразилії і запропонував їй вийти за мене заміж. Все склалося дуже швидко. (До речі, шлях Нівалдо в повній мірі повторив через кілька років інший відомий футболіст з прізвищем Родрігеш – Жерсон, який також знайшов своє кохання в Києві – і теж тенісистку – українку Ольгу Янчук – прим.авт.)

- В шлюбі з Анною ви вже більше семи років. Як складається сімейне життя професійного футболіста – кочівника? Ти десь в Сибіру чи в Ташкенті, Анна – в Києві…

- Аня старша мене на три роки, але в цьому немає жодної проблеми. Моя мама старша за батька на вісім років, в Бразилії така різниця у віці цілком нормальна. Головне, любити один одного. Якщо є розуміння і повага, жодних проблем не буде.  У нас син Олександр і дочка Софія. У Бразилії повне ім'я складається з особистого, а також прізвищ мами і тата. У моєму випадку Нівалдо - це особисте ім'я, Родрігес - прізвище мами, а Феррейра - прізвище батька. Але найчастіше до нас звертаються тільки по імені або за прізвиськом. Але в нашому випадку все заплутано, я бразилець, дружина українка, тож діти мають складні імена. Син - Олександр Нівалдович Феррейра,  дочка - Софія Нівалдівна Феррейра. Мої батьки живуть в Бразилії, моя дружина та діти - в Києві. Влітку я намагаюся частіше бувати в Києві, а взимку - в Бразилії. Ось так і живемо.

- Під час виступів за брестське «Динамо» ти грав у одній команді з Артемом Мілевським, який є досить популярним в Україні…

- Так, я знаю про це. Ми з ним дещо схожі в розумінні футболу. Ми часто говорили з Артемом про те, що нам потрібно більше грати разом, розуміти один одного. Грати з ним дуже просто, тому що він розумний гравець. Можливо, нам потрібно було частіше спілкуватися під час матчу. Але в будь-якому разі і він, і я завжди викладалися на сто відсотків на полі.

- Тебе не лякають українські морози (під час матчу з «Прогресом» у Вишневому навіть зривався сніг, був холодний поривчастий вітер)…

- Я адаптувався в Києві без проблем, тому що вже понад сім років  грав у північніших широтах -  Росії, Білорусі і Казахстані. А там було інколи значно холодніше. Мороз для мене - вже не проблема.  За цей час вивчив російську мову: «чуть-чуть», але можу розмовляти. Зараз візьмуся за українську.