28.07.2022 09:13 119

Сайт Fanday.net розповідає історію Віктора Удалова - одного з тих, кого під час війни втратив Бучанський район. Регіон,  який на Київщині  набільше постраждав від російської агресії в березні місяці поточного року.

Народився під час Великої Вітчизняної війни на Далекому Сході, провів понад десять сезонів у командах майстрів, виховав понад 4500 молодих гравців як тренер, удостоївся порівняння з наставником мюнхенської «Баварії», який двічі вигравав КЕЧ, отримав нагороду за внесок у розвиток футболу, осліп, втратив сина через вторгнення російської армії,  чекав два місяці, щоб отримати його тіло, поховав свою дитину, а наступного дня помер сам. Це не опис вигаданого героя художньої книги чи персонажа із драматичного фільму, а реальна історія життя і смерті футбольного тренера Віктора Удалова. Спеціально для Fanday.net про  Віктора Дмитровича розповіли члени виконкому КОАФ Валерій Чалий, Василь Олексюк, а також друг та колега Удалова – Валентин Лисов.

 «Двійник» Крамера, легенда Бучі»

Трагедія, що розігралася в Україні, дуже боляче вдарила по ошатному передмістю Києва — Бучі. Це містечко в українському футболі було відоме тим, що місцевий ФК «Буча» у 2011 році виграв Кубок та Суперкубок України з футболу серед аматорів. Так от, головним тренером тої команди був якраз вихованець «Шахтаря», відомий у минулому футболіст команд майстрів Віктор Удалов. «Дуже знакова фігура для Київщини. Він усе життя тут тренував. І найвищі здобутки саме тут у нього були. Завдяки йому та таким, як він, у Бучі і збудували шикарний стадіон», - розповів нам голова Києво-Святошинської районної федерації футболу Валерій Чалий.

Давній друг Удалова, дитячий тренер Валентин Лисов, запам'ятав момент, як Віктор Дмитрович з'явився у Бучі: «Я з 1970-го року тут, а він у Черкасах закінчував педінститут. Там він із своєю дружиною Валею познайомився, сесію здали, і вони роз'їхалися. Ми тоді, пам'ятаю, сидимо в тренерській, заходить така цікава жінка та каже: «У мене чоловік є. Хоче у вас працювати тренером, але щоб ще доплата була, і міг заробити більше». Мова якраз про Удалова була. Він приїхав, познайомилися та почали разом працювати». За словами Лисова, Удалов був природженим тренером: «На заході він був би мільйонером. Феномен свого роду. Дуже талановитий фахівець. Усі команди, які в нього були, чудово грали. Одразу відчувалося, що це діти Удалова. Будь-яка команда, яку він брав,  завжди претендувала на добрий рівень та давала результат. Я скільки прожив, то не зустрічав таку людину, такого аналітика. Він на Діттмара  Крамера схожий, просто двійник, у «Баварії» був тренером такий лисенький, коли Блохін забивав на суперкубок Європи в 1975».

«У Удалова був сильний зв'язок із сином»

Славетні роки минули, і в пізній період життя легенда місцевого футболу хворіла. Як згадував Валерій Чалий, заслужений тренер був дуже радий, коли на 20 років федерації його привезли на святкування. «Коли був ювілей нашої обласної федерації, його бучанські хлопці привезли, слава Богу. Він був такий задоволений. Це було кілька років тому. Він людина вже такого віку, що здоров’я вже підводило,  й ноги, і зір похитнулися».

Дуже любив Віктор Дмитрович свого сина Влада. «Чи був у них із сином сильний зв'язок? Так. Морально це все дуже тяжко. Іноді буває, що тон підвищиш – і людині погано, а тут…», – згадує Чалий ті страшні дні, коли загинув Удалов-молодший. Василь Олексюк, який був президентом ФК «Буча» у найкращі роки клубу, підтвердив слова Чалого та додав, що син Удалова допомагав волонтерам та загинув у ті страшні дні, коли Бучу захопили окупанти: «Син у Віктора Дмитровича волонтерив. Розстріляли просто у машині».  Жахлива історія,  одна з тисяч,  яка розкрилася після того, як рашистів вигнали з Київської області воїни ЗСУ та тероборони.

«Віктор Дмитрович був на похороні, він уже осліп, мучився, що не міг Владика поховати»

Бучанський дитячий тренер Валентин Лисов, який багато років знав Удалова і дружив із ним, розповів Fanday.net цю трагічну історію: «Сина Віктора Дмитровича Влада вбили десь 13-15 березня, коли він підвозив територіальну оборону, прямо на блок-посту. Але тіло змогли відвезли до моргу в Білу Церкву та поховати лише через півтора місяці -  11 травня». Нещасний батько тяжко переживав смерть сина, згадує Валентин Лисов: «Ми були разом, спілкувалися, а вже 12 травня о 9-30 ранку дзвонить Тетяна [Дочка Удалова, – прим. Fanday] і каже, що інфаркт у тата, він помер. Перед цим він від Української  асоціації футболу отримав гуманітарну допомогу та медаль за заслуги у розвитку українського футболу. Він був такий задоволений, що не забули. Валерій Золотухін займався цим питанням і хотів привітати його з 80-річчям у вересні. Потім дзвонить мені і каже: «Чого ми тягтимемо? Давай раніше». Золотухін привітав його, а Віктор Дмитрович мені дзвонить і каже: «Мене привітали орденом за заслуги». Уявляєте, а  через кілька днів Золотухін уже на похороні в Удалова був. Віктор Дмитрович — скромний, ніколи не випинав себе, але професіонал від «А до Я». Дуже цікавий, як людина, як фахівець. Трохи замкнений був, неговіркий, займався йогою, лазню любив».

«Найголовніше – вдалося подарувати путівку у великий футбол багатьом своїм вихованцям»

Віктор Удалов народився у Приморському краї 26 вересня 1942 року. Футболом він почав займатися в системі донецького «Шахтаря» і встиг відіграти за різні команди майстрів понад десять сезонів. Вболівальники та фахівці того часу відзначали стрімкий ривок, швидкість і дриблінг здібного «крайка», чим Удалов заслужив порівняння з кращим бомбардиром чемпіонату світу 1954 року угорцем Шандором Кочишем. Ігрова кар'єра Удалова тривала з 1960 по 1972 роки, коли він виступав за «Авангард» (Жданов, нині - Маріуполь), «Шахтар» (Сталіно, пізніше – Донецьк), «Локомотив» (Донецьк), СКА (Київ), «Колос» (Полтава), «Авангард» (Макіївка), «Хімік» (Сіверськодонецьк), «Шахтар» (Кадіївка), «Дніпро» (Черкаси), «Автомобіліст» (Нальчик). Можливо, Віктор досяг би більших  висот на полі, але травма меніска обірвала його ігрову кар'єру, а медицина того часу нічим не змогла допомогти. Але Віктор Дмитрович не міг залишитися поза футболом, яким він жив і дихав день у день. Тому Удалов перемістився на тренерську лаву біля краю поля. Крім роботи з дітьми в місцевій ДЮСШ, він тренував багато ірпінських аматорських команд – «Сатурн», ФК «Ірпінь», «Катех», УФЕІ, пізніше – «Податкова Академія». А найкращі роки провів у ФК «Буча» (2008 – 2013), останнім місцем роботи була  ветеранська команда «Нива» (Петропавлівська Борщагівка). У всіх командах Віктор Дмитрович працював успішно, покращуючи результати своїх підопічних. Він – неодноразовий чемпіон (1994, 1998, 2001) та призер Вищої ліги Київської області, володар кубка Київської області (1996, 2010, 2011) та кубка України серед аматорів (2011). Чемпіон та володар кубка Києво-Святошинського району (2009). Шість разів визнавався найкращим тренером у Київській області. Лауреат пам'ятної медалі "20 років КСРФФ" за вагомий внесок у розвиток районного футболу, володар почесних відзнак КОАФ та УАФ. За довгі роки плідної роботи в дитячо-юнацькому футболі Віктор Дмитрович виховав близько 4500 спортсменів.  Серед них – Євген Шиман, який грав у Лізі чемпіонів за молдавський «Шериф», а також відомі українські футболісти Євген Кармаліта, Євген Варениця, Олександр Пилипенко, Микола Литвин, Владислав Горбаченко та багато інших гравців. Найкраще про себе сказав сам Віктор Дмитрович: «Найголовніше – вдалося подарувати путівку у великий футбол багатьом своїм вихованцям. Я вважаю, це найважливіше моє досягнення. Одним словом, я щасливий». Можливо, ми б зробили з ним інтерв'ю до майбутнього 80-річного ювілею. Але війна забрала у Віктора Удалова сина, і сам Тренер пішов услід за ним за небокрай.

«У Бучанському районі загинуло 11 футболістів. Це ті, про яких ми знаємо»

І Удалов – не єдиний футбольний діяч, життя якого обірвалося через війну. Голова тутешньої федерації футболу Валерій Чалий розповів Fanday.net, що війна забрала життя 11 футболістів з усього Бучанського району: «У нас, на жаль, не стало футбольної команди – 11 людей загинуло. З усього Бучанського району. Це те, що нам відомо. Можливо, на жаль, ми ще когось не знаємо». Чалий зізнався, що всі футболісти, які залишилися в районі, хочуть грати, але в країні воєнний стан і заборонено проводити офіційні спортивні заходи. «Продовжено воєнний стан до 23 серпня. Можливо, футбол найвищих досягнень і зможе грати, а у нас звичайна аматорська футбольна федерація. Хоча в Бучанському регіоні у нас  футбол завжди був у пошані, але, на жаль, цей район у Київській області найбільше постраждав від російської агресії. Я маю на увазі Бородянку, Бучу, Ірпінь, Ворзель, Макарів. І доти, доки не буде надано дозвіл на проведення якихось офіційних змагань, ми не можемо ризикувати. Хоча усі хлопці хочуть грати. Ті, хто лишився вдома». Чалий зазначив, що певна віддушина для місцевого футболу – це благодійні матчі: «Разові турніри на підтримку ЗСУ – таке може бути. Десь там хлопці грають товариські матчі — також може бути. Але офіційний регулярний чемпіонат ми поки що не маємо права проводити та й не знаємо, як це буде виглядати з моральної точки зору. Доки не скасують військовий стан або не внесуть поправки до нього, які б зробили можливим проведення спортивних заходів, дадуть дозвіл, грубо кажучи». Василь Олексюк, голова Бучанської міської федерації футболу, сказав, що офіційні турніри в місті, як очікується, відновляться вже восени: «Ось зараз будуть товариські матчі, а змагання плануються, але після завершення літа, у вересні». Також Олексюк запевнив, що стадіони в місті не сильно постраждали, і футбол відновиться, коли буде безпечно. «Все, дякувати Богу, більш-менш нормально зі стадіонами. На центральний стадіон тільки прилетіла одна міна, залишила невелику вирву, але силами працівників стадіону там уже всі наслідки усунуті. Капітально відновлювати немає чого, особливо футбольна інфраструктура  не зруйнована. Буде нормальна ситуація з безпекою, то гратимемо одразу». Крім того, Валерій Чалий заявив, що для подальшого розвитку футболу в Бучанському районі потрібно вкладати гроші, щоб відновити пошкоджену спортивну інфраструктуру: «Багато стадіонів постраждало, розбомблені футбольні поля,  а щоб їх відновити потрібен час і гроші. Є приватний бізнес, який вкладає свої кошти. Є держава та місцеві органи влади, у яких, щоправда, зараз є важливіші завдання. Можливо, футбол зараз не на часі, та й коштів недостатньо через війну. Щодо Бучі, то футбольна інфраструктура тут постраждала менше, аніж люди. За словами Чалого, стадіон «Ювілейний» не розбитий від дій окупантів, проте, розграбовані адміністративні приміщення.

Євген ЧЕПУР, спеціально для Fanday.net

Переклад на українську мову – прес-служба БРФФ