08.09.2022 22:04 274

3 вересня перед початком офіційного відкриття футбольного сезону 2022/2023 років у другому дивізіоні ПФЛ України на стадіоні «Ювілейний» в місті Буча відбулася приємна подія для нашого районного футболу. Президент Української Асоціації футболу Андрій Павелко разом з легендарною «зіркою» київського «Динамо» Анатолієм Дем’яненком нагородив почесною відзнакою УАФ тренеру Бучанської ДЮСШ, засновниці дитячої футбольної команди «Ніка» Ніні Володимирівні Поляковій. Це дало нам інформаційний привід познайомити вас ближче з чудовою людиною, гордістю Бучанського районного спорту, цікавим тренером, унікальною футбольною жінкою Ніною Поляковою.

Довідка прес-служби БРАФ.

Ніна Полякова народилася в 1947 році в селі Хохітва колишнього Богуславського району Київської області. Проживає в місті Буча. Навчалася в Трипільській школі – інтернаті спортивного профілю. Після школи закінчила Обухівське медичне училище та Київський педагогічний інститут імені Драгоманова. Заміжня, має дорослого сина. Понад двадцять років працює в Бучанській  ЗОШ №4 викладачем фізичної культури та тренером з футболу в Бучанській ДЮСШ. Життєве кредо: «Стався до людей так, як би хотів, щоб ставилися до тебе». Засновник та незмінний тренер дитячого футбольного клубу «Ніка» (Буча). Нагороджена почесною відзнакою УАФ.   

Ніну Полякову без перебільшення можна назвати спортивною легендою Бучі. Понад двадцять років вона виховує юні покоління бучанців у дусі любові до спорту, зокрема, до футболу. Для її роботи характерні новаторські підходи, справжня материнська турбота та людяність. Цікаво, що футбольний тренер – жінка, на відміну від жінок – футболісток або арбітринь, це досі рідкісне явище, особливо в Україні. Хоча за кордоном жінки успішно опановують цю професію і вже працюють не тільки з жіночими командами, а й з чоловічими. Яскравий приклад – 27-річна Чжань Юаньдин. Це перша жінка – тренер в світовому футболі, яка привела чоловічий клуб (тайванський «Істерн») до перемоги в місцевому чемпіонаті вищого дивізіону. А першою була хорватка Тихана Немчич, яка ще в 2012 році була призначена тренером ФК «Вікторія» (Ваковац) з п’ятого хорватського дивізіону. Цікавий факт, що першим тренером видатного українського футболіста Анатолія Дем’яненка була саме жінка. В місті Дніпропетровськ (нинішній – Дніпро) маленького Толю помітила та заохотила до організованого футболу місцевий спортивний інструктор Галина Гордєєва, яка набирала команду для змагань на призи «Шкіряного м’яча». В наш час і в нашому регіоні  є кілька прикладів того, як жінки працюють з дітьми в якості футбольних наставників. Наприклад, Тетяна Гусакова у Василькові, Анастасія Дмитренко у Вишневому, Галина Гурська та Юлія Форсюк в Коцюбинському. Але, звичайно, їм ще працювати і працювати, аби наздогнати за кількістю учнів Ніну Володимирівну Полякову з Бучі.

-       З якого моменту розпочалася ваша спортивна кар’єра?

-       Як тренера – викладача з футболу з 2000 року, коли я почала працювати в Бучанській НВК №4. Мене також запросили до місцевої ДЮСШ, і з того часу я працюю в цій сфері. Але, звісно, передумови для такого вибору були й раніше. З дитинства займалася спортом. Закінчила спортивну школу. Під час навчання в медичному училищі також не полишала спорт. Тому фактично все моє життя пройшло під знаком спорту.  Сама доля мене вела з дитинства по життю поруч зі спортом. Я закінчила Трипільську спортивну школу-інтернат, в якій була дуже потужна база. Учителі були віддані своїй справі,  і фактично всі види спорту я опанувала завдяки їм. Можливо, це й дало поштовх для того, щоб стати викладачем фізичної культури.Але спочатку я закінчила медичне училище, працювала фельдшером у ворзельському дитячому санаторії, вела лікувальну фізкультуру та була головною медичною сестрою. Після народження сина здобула педагогічну освіту і влаштувалася у школу №4, де й працюю уже більше двадцяти  років.

-       Виходить, що ви робили вибір між медициною та педагогікою?

-       Перша освіта в мене була медична – я закінчила Обухівське медичне училище за спеціальністю фельдшера. Після навчання мене направили для роботи у Ворзельський дитячий санаторій. Влітку у нас функціонував піонерський оздоровчий табір. Я була головною вожатою, тому вся виховна, в тому числі і спортивно – масова робота, були на мені. Відчула в собі певну схильність до роботи вихователем і пішла навчатися в педагогічний інститут імені Драгоманова. Так і визначилася з майбутнім покликанням.

-       А звідки з’явилася  любов до футболу?

-       Взагалі я полюбляю всі ігрові види спорту. І баскетбол, і волейбол, і, звичайно, футбол. Всіма цими видами спорту я займалася в юності. А ще легкою атлетикою. Я – кандидат в майстри спорту з волейболу і настільного тенісу. Починала займатися з дітьми баскетболом. Але футбол – найближчий моєму серцю. Тому я й вирішила присвятити себе королю спорту. Закінчила відповідні тренерські курси при Київському інституті фізичної культури. Потім була підготовка при Білоцерківському інституті підвищення кваліфікації вчителів. Набираю я зовсім маленьких «футболяриків» (я їх так називаю) з 4-5 років. Тренуються вони в мене протягом чотирьох років. Це початкова підготовка. Начебто, й короткий час, але за цей період я намагаюся їм прищепити ази футболу, а головне – любов до цього виду спорту. А потім вони йдуть в інші клуби до інших тренерів, з якими  працюють вже на більш серйозному рівні.

-       В яких змаганнях  бере участь ваша команда?

-       І в регіональних, і в обласних. Наприклад, нещодавно закінчився турнір на Кубок дитячої юнацької футбольної академії міста Ірпеня, який проходив  на базі школи № 3. «Ніка» перемогла у фіналі футбольну «Академію Алієва» з рахунком 8:0. Цей турнір тривав більше двох місяців. У ньому ми забили наш сотий гол – це велике свято для моїх вихованців. Гол забив Марко Піроженко з подачі Влада Голубенка. Справа навіть не в 100-му голі, а в тому, що я намагаюсь мотивувати їх цими маленькими перемогами. Вони ще тільки починають свою спортивну дорогу, їм важко боротись через «не можу». Батьки уявляють всіх великими спортсменами, майбутніми «зірками», а це велике моральне навантаження.  Ми беремо участь у багатьох турнірах, таких як «Шкіряний м’яч» , «Футбольні Надії Київщини», міські та обласні чемпіонати. Все-таки, напевно, найбільше запам’ятався фінал першості Києва з футзалу. Це була шалена перемога та радість,  діти були в захваті. У минулому році в Тарасівці на двох турнірах ми вибороли два кубки. Непогано виступили в першості Київської області серед дитячих юнацьких спортивних шкіл, в якій ми посіли одне з призових місць в загальному заліку.

-       Які слова, зазвичай, говорите команді в роздягальні перед виходом на поле?

-       Говорю завжди:  «З Богом! Ви - найкращі! Ви - команда!»

-       Як вам вдається прищепити любов до футболу таким маленьким дітям? Є якісь секрети від Полякової?

-       Найголовніше в нашому житті - це любити справу, якою ти займаєшся. А ще любити чужих дітей так, як своїх. Тоді вони починають тобі вірити, і все у нас виходить. Потрібно не «відбувати номер», а дійсно любити свою справу. Це стосується будь-якої сфери діяльності, не лише тренерської чи вчительської…

-       Як навчити таких маленьких дітей азам футболу?

-       В такому віці я приймаю всіх діток, які до мене приходять, без жодного відбору. Одна дитина обдарована природою більше, інша – менше. Але для мене головне, щоб у дитини було бажання займатися футболом. А моя справа навчити, познайомити з основними азами гри. Наполегливо, але м’яко, без примусу, як кажуть у прислів’ї: «вода камінь точить»… Систематичні повторення вправ, навиків, і поступово дитина розуміє, що до чого. Я приймаю абсолютно всіх охочих. Кому не підходить, вони самі йдуть. Я надаю право вибору не батькам, не собі, а дітям. Якщо дитина відчуває, що це його справа, він обов’язково залишиться. Моє завдання – допомогти зрозуміти, що він створений для футболу.

-       Чим корисний цей вид спорту?

-       Найголовніше, що перші риси справжнього чоловічого характеру розвиваються у футболі, хай у маленькому, але спортивному колективі,  найкращим чином. У нас -  дружна команда. Батьки шалено підтримують нас у розвитку. Їздять на турніри та фінансово допомагають.

-       Чи важко жінці тренувати футбольну команду, нехай і дитячу? Це жхлопці, хоча й маленькі…

-       Я вважаю, якщо любиш свою справу і працюєш не тільки за гроші, то неважко. Хотілося б, звичайно, покращення умов. У нашій школі невеличкий зал, і це впливає на тренування. Мріємо займатись на стандартному, великому полі. Я сподіваюся, що в недалекому майбутньому в нас з’явиться база, і це питання не буде нас хвилювати. Наше місто розвивається шаленими темпами. Ми відчуваємо підтримку Бучанської міської ради і відділу молоді та спорту, яким підпорядковується наша Дитячо-юнацька спортивна школа. Вони допомагають нам у турнірах і в тренуваннях.

-       З якого віку хлопчика потрібно віддавати у футбол?

-       Як правило, з п’яти років,  але є й такі, які займаються з чотирьох. Якщо є хист, то це видно змалечку.

-       За що можете похвалити гравця, а за що дати прочухана?

-       Моє головне завдання, щоб дитина з перших кроків у футболі повірила в себе. Фактично, всі діти приходять, майже нічого не вміючи. Єдине, що в них є, це бажання займатись. Моя мета - розкрити їх талант. Кричати на дитину не потрібно, цим, навпаки, можна поранити і відбити бажання займатись. На кожному тренуванні за гарний результат всі отримують похвалу.

-       Як ви мотивуєте?

-       Найкраща мотивація – це віра в себе. А ще постійно для них щось вигадуємо, минулого  року, наприклад, ми провели на день Святого Миколая турнір між батьками та дітьми. Звичайно, перемогли мої вихованці. Дітям купили всіляку смакоту, приходив Святий Миколай з подарунками. Відділ молоді і спорту придбав нам кубки та медалі, і ми нагородили всіх юних спортсменів. Такі заходи згуртовують колектив.

-       Якщо дитина не хоче займатись, хоч має талант? Що робити батькам?

-       Значить, хтось із нас недопрацював. Чи батьки, чи тренер. Розумієте, потрібно створити трикутник взаємодії:«дитина-батьки-тренер». Якщо хтось випадає – все руйнується. Успіху не досягнуто. У першу чергу, для дитини авторитет – батьки, моє завдання стати на один рівень з ними.

-       Звідки пішла назва вашого дитячого клубу «Ніка»?

-       Цю назву придумала не я, а батьки моїх вихованців. Ніка – це богиня перемоги. Можливо, саме назва команди й заклала наш переможний дух.

-       В Україні ви побували з командою в багатьох куточках, а чи були у вас закордонні подорожі?

-       Два роки тому нас запросили в Болгарію на представницький турнір. Ми увійшли в четвірку кращих команд. Це був наш перший міжнародний досвід. Але, крім власне спортивних змагань, діти ще й чудово відпочили на морі, набралися позитивних емоцій. Нас дуже добре приймали, все сподобалося і нашим дітям, і їх батькам, які поїхали з нами. Для нас були створені всі умови. Така поїздка запам’ятається надовго. Це було ще до ковідних обмежень, до війни. На жаль, невідомо, коли вдасться повторити цей досвід. Сподіваюся, що скоро…

-       Чи прослідковуєте ви подальшу  долю ваших вихованців? Як складається їх спортивне життя?

-       Як правило, вони продовжують займатися спортом, зокрема, футболом. Найкращі вихованці «Ніки» є в багатьох футбольних школах при  професійних клубах. І в «Динамо» Київ, і в «Оболоні», і в «Арсеналі», «Локомотиві», «Зірці». І в академії Олександра Алієва в Бучі. І в ірпінській ДЮСШ. Продовження «Ніки» є в її вихованцях. До прикладу, Данило Мащенко починав свій шлях у мене, потім грав у «Оболоні», торік вступив до університету фізкультури на тренера футболу і в минулому році пройшов відбір та грає в юнацькій збірній України.

-       Виходить, ви закладаєте основу майбутнього українського футболу…

-       Є таке слово «наступність». Традиції – це важлива річ. У нашому клубі є старша і молодша групи. Ми живемо, як одна родина. Молодші беруть приклад зі старших, а ті, в свою чергу, вчилися у попередніх поколінь. Я практикую спільні тренування, зустрічі з батьками, родинні турніри, святкування днів народження. Це згуртовує команду, заряджає спільними ідеями та цілями. І ці зв’язки не втрачаються з роками. Я пишаюся своїми вихованцями.

-       В чому Ваш секрет успіху як тренера?

-       Ніякого секрету немає, просто я люблю свою справу, люблю футбол. Важливо не зупинятись на місці. Я завжди розвиваюсь. Закінчила багато всіляких тренерських курсів. А найголовніше – потрібно пов’язати теорію і практику. Якщо є таке вміння, тоді все вдасться.

-       Що в роботі тренера для Вас найважче?

-       Для мене – коли дитина розчаровується в мені. Чи у футболі. Наприклад, у дитини не виходить, а батьки змушують ходити. Цього не потрібно робити. Треба дитині дати зрозуміти самій, що їй потрібно,  не ламаючи її віри в себе.

-       Як до Вас ставляться Ваші підопічні?

-       Знаєте, обожнюю відчувати їх любов. Іду по школі, вони підбігають, запитують, як справи, і я ніколи не пройду, не привітавшись. Я знаю, чим живе кожна сім’я. Я продовжую з дітьми спілкуватись навіть після того, як вони йдуть від мене у старшому віці. Дітей потрібно любити, їх не обдуриш. Вони відчувають фальш.

-       Розкажіть про необхідність уроків фізкультури для дітей.

-       Вважаю, що привчати до активного способу життя потрібно ще змалечку. Фізкультура в школі – це основа. Сучасний спосіб життя є малорухливим. Тому розвиток фізичного виховання має бути пріоритетним. На уроках фізкультури мають переважати ігрові заняття, які б приносили учням радість і, звичайно, користь для здоров’я. Мої учні не прогулюють фізкультуру тому, що просто люблять її.

-       Буча – спортивне місто. Є чудовий стадіон «Ювілейний». Нещодавно відкрилася «Академія Спорту» з її можливостями занять  спортом весь календарний рік… Чи є у вас плани, як освоїти такі можливості?

-       Звичайно, ми не залишимо стіни нашої рідної четвертої школи. Будемо продовжувати там тренуватися. Зараз я займаюся з дітками 2012 – 2015 років. Але плануємо і мріємо пограти в футбол на майданчику «Академії Спорту», адже є можливість грати цілий рік на хорошому сучасному покритті.

-       А чи займаються футболом дівчатка? Чи є вони у вашій команді?

-       Колись у мене була мрія створити окрему команду з дівчаток. Але щось не склалося. Наразі працюю лише з хлопчиками.

-       У вас є вже дорослий син, у якого вже є своя родина. Чи вдалося вам прищепити любов до спорту членам вашої сім’ї?

-       Найголовніше, що мій син, в тому числі і завдяки спорту, став хорошою людиною. Хоча є така приказка, що який він син, покаже моя старість. Мій Саша займався всіма видами спорту, якими свого часу займалась я. Це і футбол, і волейбол, і баскетбол, і плавання. Але в підсумку, професійно, він не поєднав своє життя зі спортом.

-       Крім спорту, чи є у вас якісь хобі в особистому житті?

-       Звичайно, є. Дуже полюбляю веломандрівки.  А ще – риболовлю. В моєму рідному селі Хохітва протікає мальовнича річка Рось. Дуже люблю відпочивати з вудочкою на своїй малій Батьківщині. Рибалити мене навчив мій дідусь, який жив за три кілометри від нашого села. Мені, маленькій дівчинці, доводилося вставати в п’ять годин ранку, щоб піти на риболовлю з дідусем. Я дуже люблю природу, і для мене найкраще дозвілля  – це в чотири години ранку сісти на велосипед, приготувати з вечора риболовні снасті, приманку і поїхати на ставки до сходу сонця. А там така краса – ліс, вода, лелеки… Душа відпочиває. Незалежно від прожитих років людина має зберігати оптимізм, бажання жити і дізнаватися щось нове, втілювати свої мрії в реальність. Це означає, що ти живеш справжнім повноцінним життям.

-       Ви народилися на півдні Київщини. Але пізніше – переїхали в Бучу. Як життя привело вас у це місто?

-       Після закінчення медичного училища мене направили у Ворзель. Але як молодий спеціаліст отримала квартиру в Бучі – тоді ще маленькому містечку. З того часу вже понад сорок років моє життя нерозривно пов’язане з цим прекрасним містом.   Фактично Буча зростала разом зі мною. Я росла як людина, як спеціаліст, як професіонал, а Буча з маленького селища стала красивим містом. Я дуже люблю свою Бучу. Кожного ранку на вісім годин йду в свою школу не центральною вулицею, а двориками – затишними, зеленими, доглянутими. Мене вони надихають. Кожний прожитий мною день я зустрічаю і проводжаю з радістю, бо я люблю свою роботу, свою школу та своє місто.

Відео версія: https://www.youtube.com/watch?v=bl1XQawi6zM&t=181s