09.03.2023 09:06 2493

Мартиролог Бучанського футболу…

Пройшов рівно рік з того часу, як російські війська вдерлися на землю України. Здається, ніби це було вчора. Чорні гвинтокрили над гостомельським аеропортом, бомбардування Бородянки, нескінченні танкові колони з боку Чорнобиля і звірства російських катів у Бучі, Мотижині, Ірпені. Важко змиритися з тим, що наше життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до лютого 2022 року. Бучанський район був жорстоко обпалений війною, зруйновані будинки, підприємства, а головне – ми втратили найцінніше: наших прекрасних людей. Серед них і ті, хто зустрів ворога зі зброєю в руках, і випадкові жертви з числа жінок та дітей. Росіяни не щадили нікого.  Слава нашим захисникам, які стримали навалу орків з півночі і звільнили захоплені ними території. Але наш народ платить за незалежність та свободу дорогу ціну – гине цвіт нації. Кожний день ми дізнаємося нові прізвища героїв, які віддали свої життя за Україну. Ми маємо пам’ятати  їх імена та їх подвиг. І коли настане мирне життя в Україні, нам потрібно буде не зрадити їх. Ми – це народ, а народ в Україні є джерелом влади. Влада – це наш усвідомлений вибір.  Коли чиновник буде вимагати хабар, коли бізнесмен буде ховати прибутки в офшорах, щоб не платити податки, коли політик буде тиснути руку ворогу та не виконувати своїх обіцянок, коли слідчий буде порушувати закон, а суддя виносити неправосудне рішення, коли громадянин буде перевищувати швидкість та викидати сміття в лісі,  маємо спитати в себе – за що загинули наші хлопці та дівчата на цій війні? Бо інакше їх смерті будуть марними, якщо ми не збудуємо самодостатнє, правове, відповідальне суспільство в сучасній та процвітаючій державі.

Давайте згадаємо поіменно всіх людей, дотичних до нашого районного футболу, хто віддав життя в цій війні заради нашого майбутнього. Вірю, що ці жертви не будуть даремними. Маємо пам’ятати їх. Проводити турніри, допомагати родинам, грати в їх улюблену гру, в тому числі й за них, бо вони в більшості своїй не дограли. Це – гордість Бучанського  футболу. Запам’ятайте їх імена…

Биковський Андрій Євгенович – 41 рік, народився 21.06.1981 року, проживав у селищі Бородянка, футболіст-аматор, вихованець ДЮСШ Бородянка, виступав у чемпіонаті Бородянського району на кінці 90-х – на початку 2000-х років за ФК «Козаки» Немішаєво та ФК «Хортиця» Немішаєво, працював у місцевому підприємстві лісового господарства,  загинув під час окупації, перебував на обочині дороги і був розстріляний прицільним вогнем російської військової колони бронетехніки.

Бойченко Михайло Сергійович – 23 роки, місто Буча, футболіст, один із засновників ФК «Фенікс» Буча, загинув в лавах територіальної оборони під час боїв у Київській області, народився 11.10.1998 року. Виступав за «Фенікс» Буча (2013 – 2021 роки). Під час оборони Києва смертю хоробрих загинув бучанець Михайло Бойченко (11.10.1998 – 05.03.2022).  Довгий час наш футбольний побратим значився в списках зниклих безвісти, але дива не сталося. Зв’язок з Бойченком було втрачено ще на початку березня, пізніше було знайдено його розстріляний автомобіль, в якому Михайло разом з кількома товаришами по зброї зустрів свій останній бій. Це трапилося на Житомирській трасі, між селами Мила та Дмитрівка. Михайло Бойченко був членом загону територіальної оборони «Ірпінь», здійснював бойове чергування на блок-посту в селі Забуччя і віддав своє життя, захищаючи Україну та  рідний Бучанський район. Разом з Михайлом загинули  його рідний дядько Василь Козлов (1981 року народження) та студентський друг Олексій Казімір (2001 року народження). Михайло Бойченко народився у Бучі, там і проживав. Дуже любив футбол, був активним фанатом київського «Динамо» та національної збірної України.  В 2013 році Михайло став одним із організаторів та ключових гравців самобутнього колективу "Фенікс" (Буча). Ця команда провела кілька  сезонів у Києво - Святошинській лізі (з перервою на участь в чемпіонаті Бучанської громади), а сам Бойченко, крім виконання функції одного з менеджерів клубу, виступав за «Фенікс» на позиції центрального захисника.  Михайло відзначався бійцівським  характером та яскраво вираженими командними якостями. Був чесним, відвертим, прямим не тільки на футбольному полі, але й у житті, за що, незважаючи на молодість, користувався заслуженим авторитетом в команді. Навіть у важкі хвилини зберігав віру в свої сили та за будь-яких обставин грав до фінального свистка. Після важкої травми коліна Михайло нечасто виходив на поле, але допомагав команді в якості організатора. Він зробив великий особистий внесок в останній за часом спортивний успіх «Фенікса» - яскраву футзальну перемогу 2019 року в першому дивізіоні Ірпінської Футзальної ліги (IFL). Михайло залишив у жалобі маму, тата та сестру. Похований 11 травня 2022 року в селі Козинці Бучанського району. Нині друзі Михайла Бойченка ініціювали звернення до місцевої влади Бучанської громади про перейменування вулиці Тарасівської в місті Буча, на якій він жив, на вулицю Михайла Бойченка.

Герасименко Олександр Леонідович – 31 рік, футболіст, народився 24 квітня 1990 року в Бородянці. Займався футболом в ДЮСШ «Бородянка» (2003-2005). Провів 8 матчів в змаганнях ДЮФЛУ. Проживав у селищі Бородянка,  виступав на позиції центрального півзахисника за ФК «Нове Залісся», «Колос» Нове Залісся, «Рубін» Пісківка, ФК «Бородянка». Мав задатки диспетчера, чудово бачив поле, лівоногий, вмів віддати гострий пас і сам завершити атаку. На жаль, в останні роки через хронічні травми та хворобу не міг постійно виходити на поле та передчасно завершив ігрову кар’єру. Загинув 5 березня 2022 року під час окупації від рук російських агресорів, коли їхав на велосипеді від батьків з Берестянки в Бородянку у вечірній час і був розстріляний росіянами поблизу їх блок-посту. Залишив у жалобі батьків. Колишні одноклубники та друзі на роковини загибелі зібралися на стадіоні Бородянки, щоб згадати Олександра Герасименка, провели матч його пам’яті та зібрали частину коштів на встановлення надгробку на його могилі.   

Головченко Андрій Олександрович – 38 років, народився 15 травня 1984 року в селищі Макарів Бучанського району, проживав з родиною в Макарові, займався фермерським господарством,  футболіст-аматор, виступав за ФК «Макарів», ФК «Іскра» Наливайківка в чемпіонаті Макарівського району в період з 2002 по 2012 роки, відзначався бійцівським характером, непоступливістю, самовідданістю на позиції центрального захисника, футбольної школи не мав, бо прийшов з дворового футболу, але тим не менше, володів від природи хорошими технічними даними та часто забивав голи у верхових єдиноборствах. З початку російської повномасштабної агресії став до лав Макарівської територіальної оборони, захищав своє селище,   потрапив у Макарові під артилерійський обстрілу «Градами», загинув від ран під час евакуації до медичного закладу. Залишив у жалобі батьків, дружину Юлію та двох дітей. Похований на батьківщині в Макарові.

Джунь Владислав Миколайович – 24 роки, смт. Коцюбинське, футзаліст - універсал, виступав за футзальний клуб «Коцюба Сіті» Коцюбинське, в травні 2022 року загинув в результаті нещасного випадку (нападу невстановлених осіб) за нез’ясованих обставин.

Народився 17.03.1998 року в селищі Коцюбинське Київської області, там же закінчив місцеву середню школу, а потім – Київський національний педагогічний університет імені Драгоманова. Вихованець ДЮСШ Коцюбинське, виступав за ФК «Біличі» Коцюбинське (2015-2018), ФК «Фенікс» Буча (2020), «Балтеко-КНУ» Київ, футзал (2020-2022). З дитинства ріс спортивним хлопцем, тому подавав великі надії в спорті, зокрема, в найпопулярнішому серед дітей Коцюбинського  футзалі. В місцевому ДЮСШ тренувався під керівництвом молодого тренера, вихованки знаменитої «Біличанки» Галини Гурської, пізніше – відомого наставника Олександра Червоного. За спогадами тренерів, Владислав був дуже здібним, відповідальним, цікавим вихованцем, на полі – дуже винахідливим, завжди допомагав, чим міг, у навчально – тренувальному процесі, одним словом – був душею колективу. У футболці місцевої ДЮСШ Владислав неодноразово захищав честь селища в обласних та всеукраїнських змаганнях з футзалу. Пізніше виступав на аматорському рівні за місцеві колективи «Біличі», «Фаворит», «Коцюба Сіті» в чемпіонатах міста Києва, Ірпеня та інших футзальних турнірах.  В усіх колективах Владислав користувався авторитетом та повагою, бо завжди був на позитиві, веселим та усміхненим футзальним бійцем. На жаль, його життя обірвалося 17 травня в результаті трагічного випадку, який, наразі, став об’єктом розслідування правоохоронних органів. Але серце Владислава продовжило битися навіть після фізичної смерті тіла. Це стало продовженням стилю життя самого Владислава, який завжди намагався допомагати людям, і зробив це навіть після своєї загибелі. Щиру повагу висловлюємо батькам хлопця – мамі Валентині та батьку Миколі, які погодилися на трансплантацію серця свого сина сторонній людині – молодому українцю, який потребував пересадки цього найважливішого для життя людського органу. Владислав залишив у жалобі маму, тата та брата.

Загинайко Юрій Вікторович – 36 років, житель села Крюківщина Бучанського (раніше – Києво-Святошинського) району, народився в Крюківщині 24 вересня 1986 року, колишній футболіст - аматор, виступав за ФК «Динамо» Крюківщина (2003-2012) в Києво-Святошинській лізі, загинув 19 липня 2022 року в лавах ЗСУ в боях за місто Торецьк на Донеччині.  Наша футбольна спільнота втратила ще одного побратима, який захищав нашу Батьківщину на фронті. В бою з російськими агресорами віддав життя за Україну Юрій Загинайко.  Наш земляк, крюківщинець, з 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців захищав нашу рідну Україну на Донеччині. В запеклих боях за місто Торецьк він загинув. Юру Загинайка ми добре пам'ятаємо як потужного, чіпкого та самовідданого правого захисника, з яскраво вираженими бійцівськими якостями, в складі легендарної команди "Динамо" Крюківщина, за яку він відіграв у чемпіонаті Києво - Святошинського району більше десяти сезонів. З рідною командою Юрій ставав призером вищої ліги та переможцем першості району. Справжньою проблемою для його суперників на футбольному полі був його могутній удар, яким він неодноразово змушував капітулювати воротарів опонентів. Похорон Юрія Загинайка відбувся 21 липня 2022 року в рідному  селі Крюківщина. У Юрія залишилася дружина Ольга і донька, 9 років.

Іващик Олександр Сергійович – 42 роки, проживав у місті Ірпінь, футболіст, гравець ФК «Олімп» (Дмитрівка), ветеран Києво-Святошинського футболу та футзалу, більше 20 років виступав на позиції нападника у низці районних команд - ФК "Буча 03", "Податковий Університет" (Ірпінь), ФК "Мироцьке", ФК "Чабани", "Олімп" (Дмитрівка) та інших в чемпіонатах Київської області, Києво-Святошинського району та Бучанської громади. Завоював багато титулів, неодноразово визнавався кращим гравцем районних змагань. Крім великого футболу, віртуозно грав у футзал. Пізніше виступав за ветеранські команди Києва та області. Народився 01 листопада 1979 року, виховав сина Владислава, футболіста, гравця дитячо-юнацьких академій «Атлет» Київ, «Локомотив» Київ, футбольних команд «Рубікон» Київ, «Чайка» Петропавлівська Борщагівка, «Скидка» Ірпінь, «Юніор» Макарів, «Кудрівка» Ірпінь, «Баварія» Святопетрівське. Олександр Іващик жив в Ірпені. Йому було 42 роки. Усе життя присвятив футболу. Завоював багато титулів, неодноразово визнавався кращим гравцем у низці районних команд. Останнім часом грав за ірпінську BKZ (футзал) та «Олімп» з Дмитрівки. «На футбольному полі Олександр завжди був незламним бійцем, по-справжньому командним гравцем, мав незборимий характер та безстрашно вів побратимів за собою. Таким був і в житті», – так згадують його у Києво-Святошинській федерації. Коли почалася війна, Олександр став волонтером. Розвозив продукти, допомагав землякам виїхати з Ірпеня, ризикуючи власним життям. «Допоміг евакуюватися сотням людей, особливо похилого  віку», – розповідає мер Ірпеня Олександр Маркушин. Загинув 13 березня 2022 року в місті Ірпінь під час здійснення волонтерської діяльності, був розстріляний у власному автомобілі російськими окупантами на мосту біля села Романівка. Олександр Іващик похований в рідному місті. Залишив у жалобі дружину та двох дітей.

Казістов Юрій Валерійович – 52 роки, український підприємець та меценат,  проживав у Святошинському районі міста Києва, ветеран Києво – Святошинського футболу, виступав на позиції голкіпера за ФК «Гостомель», загинув у березні 2022 року внаслідок російського авіаудару по київській Борщагівці, виховав сина Антона, футболіста, гравця дитячо-юнацьких академій «Локомотив» Київ, ФК «Відрадний», «Динамо» Київ та гостомельського «Факела». Юрій належав до старшого покоління гостомельських футболістів, грав за місцеву команду в кінці 1990-х - на початку 2000-х років.

Ковтун Володимир Анатолійович – 45 років, проживав у місті Буча, футболіст-аматор, загинув під час російської окупації, деталі смерті невідомі. Народився 19 вересня 1976 року в Бучі. Виступав за ФК «Зірка» Ворзель, «Курсор» Буча, «Фенікс» Буча (2019-2020), «Фортуна Алюпроф» Буча (2021). Володимир Ковтун, 45-річний мешканець Бучі, був добре відомим футболістом у своєму регіоні. Свою футбольну кар'єру починав у відомого дитячого тренера Володимира Лисова в Ірпінській ДЮСШ. Володимир заснував та був одним з ключових гравців футбольного клубу «Зірка». Клуб відзначився низкою вдалих матчів, його знали всі місцеві поціновувачі футболу. Володимир грав і як польовий гравець, але особливо знайшов себе в якості голкіпера.  Також Володимир часто брав участь у змаганнях з футзалу, грав у складі ветеранських команд. У 2012 році його ФК «Зірка» прославився в Ірпінській футзальній лізі. Команда, в якій грав Володимир, обійшла всіх фаворитів та стала чемпіоном IFL. 9 березня 2022 року Володимир Ковтун перестав виходити на зв'язок. Пізніше стало відомо, що його будинок зруйнований ворожим снарядом. А вже після деокупації Київської області чоловіка знайшли закатованим та вбитим. «Володимир відзначався бійцівським запальним характером, але водночас в потрібний момент зберігав витримку і холоднокровність, завдяки чому міг спокійно підійти до «позначки» і реалізувати пенальті. Користувався в команді авторитетом та повагою, бо ніколи «не відбував номер на полі», сам грав відповідально та вимогливо ставився до партнерів по команді» – згадує про нього партнер по команді Сергій Титенко.

Мартиненко Дмитро Анатолійович – 25 років, місто Буча, футболіст, ФК «Гостомель», загинув 27 лютого 2022 року внаслідок російського авіаудару по житловому будинку, разом з Дмитром загинула його мама, а молодша сестричка була важко поранена. Народився 22 лютого 1997 року в місті Київ, футболом почав займатися в СДЮШОР «Зміна» в 2007 році, виступав за команди «Зміна-Оболонь» Київ (2013-2014), «Оболонь-2» Буча (2014-2017), «Арсенал» Біла Церква (2017-2018), «Денгофф» Денихівка (2019), ФК «Гостомель» (2020-2022). В змаганнях під егідою ДЮФЛ України провів 54 матчі, забив 9 голів, в змаганнях під егідою ААФУ провів 21 матч, забив 2 голи, в змаганнях під егідою ПФЛ провів 22 матчі, забив 1 гол.  Відзначався відмінними технічними даними, мав прекрасне бачення поля та яскраво виражені диспетчерські якості, міг самотужки вирішити долю матчу.  Виступав на позиції атакувального півзахисника. Був визнаний найкращим гравцем та бомбардиром Києво-Святошинської другої ліги в 2021 році. Працював тренером в ДЮСШ «Гостомель», виховував юних футболістів, які дуже любили свого наставника. Співчуття з приводу трагічної смерті Дмитра Мартиненка надіслав на адресу УАФ президент ФІФА Джанні Інфантіно.

Мельниченко Сергій Михайлович – 29 років, село Гатне Києво-Святошинського (нині – Фастівського) району, колишній футболіст ФК «Патріот» Гатне, загинув у Маріуполі в складі полку «Азов» Національної Гвардії України, проживав з родиною в місті Маріуполь.

Захищаючи своє місто, смертю хоробрих загинув на "Азовсталі" наш земляк та футбольний побратим, воїн полку "Азов" Сергій Мельниченко. Справжній Герой України  пішов з життя 8 травня, залишивши в жалобі маму, дружину та маленьку донечку. Сергій Мельниченко народився 9 листопада 1992 року в селі Гатне. Закінчив сільську загальноосвітню школу. Навчався в ДНЗ «Київське регіональне вище професійне училище будівництва», в якому здобув фах автослюсара. Здобував вищу освіту в Національному Університеті біоресурсів та природокористування, спеціальність – фінанси та банківська справа (заочно закінчив чотири курси, 2018 - 2021 рік). Після військової строкової служби працював за контрактом в Державній службі надзвичайних ситуацій на посаді пожежного рятувальника. З 2017 року на військовій службі за контрактом в Національній Гвардії України. Учасник бойових дій у війні проти російських агресорів (2017-2022). Нагороджений орденами «За мужність» першого, другого і третього ступеня та Відзнакою Президента України. З дитинства активно займався спортом, в тому числі - футболом. Вихованець місцевої дитячо-юнацької школи. Відіграв кілька сезонів за самобутню сільську футбольну команду "Патріот" (2010-2015), був учасником Києво - Святошинської ліги з футболу та районних змагань з футзалу. Професійно займався бігом на довгі дистанції, в тому числі – учасник кількох супермарафонів. Займався боксом, тайським боксом та вільною боротьбою. Сергій пройшов гідний шлях справжнього захисника Батьківщини – Героя України. Працював рятувальником у державній службі надзвичайних ситуацій, був учасником АТО, служив у національній гвардії, зокрема - в полку "Азов" на посаді старший стрілець - гранатометник. Сергій залишив у жалобі маму Любов, двох сестер, брата, дружину Ірину та маленьку донечку.

Мельниченко Юрій Олександрович – 38 років, проживав у селищі Бородянка, футболіст – аматор, арбітр, засновник і президент ФК «Титан» Бородянка (2012-2018). Народився 24 квітня 1984 року в Києві на Чоколовці. Ігрове амплуа – правий захисник. Займався футболом в ДЮСШ «Локомотив» Київ та  СДЮШОР-17 «Атек» (Київ).  Перший тренер – Олександр Леонідов. Брав участь в дитячо-юнацьких змаганнях на першість міста Києва та всеукраїнських змаганнях. За основним фахом – правоохоронець, на відмінно закінчив Національну Академію внутрішніх справ, протягом дванадцяти років працював в органах правопорядку, учасник АТО на Донбасі. З 2011 року проживав у селищі Бородянка (нині Бучанського району). Заснував ФК «Титан» Бородянка (2014-2018). Виступав за «Титан» в чемпіонаті Бородянського району та в кубку регіональних чемпіонів Київської області. Фіналіст кубка Бородянського району (2016). Будучи гравцем та керівником футбольної команди, відзначався запальним характером і часто конфліктував з арбітрами. Але з 2018 року сам став арбітром з футболу та футзалу.  Член колегії футбольних арбітрів Київської обласної федерації футболу (2018-2022). Перший наставник в арбітражі – Сергій Лисенчук.  Безвісти зник після авіаудару по Бородянці. В багатоквартирний будинок, де проживав Юрій Мельниченко з родиною, орієнтовно 1 березня 2022 року потрапила потужна авіаційна бомба і майже повністю знищила  його. З цього моменту жодної звістки про Юрія Мельниченка, його дружину та трьох доньок не було, але їх смерть офіційно поки що не підтверджена (!).

Музиченко Костянтин Вікторович – 29 років, село Княжичі Києво-Святошинського (нині – Фастівського) району Київської області, спортивний директор та гравець ФК «Рома» Княжичі, загинув 13.02.2023 року під час виконання військового завдання по захисту Батьківщини у лавах національної гвардії України під містечком Білогорівка на Луганщині. Народився 18.02.1993 року в селі Жорнівка Києво-Святошинського (нині – Фастівського) району Київської області. Виступав за ФК «Рома» Княжичі, раніше – ФК «Княжичі» (2009-2021) в змаганнях під егідою КСРФФ на першість Києво-Святошинського району. Закінчив Княжицьку загальноосвітню школу, потім – Боярський коледж екології та природніх ресурсів за спеціальністю «лісове господарство». Вищу освіту за тією ж спеціальністю здобув у Київському Національному університеті біоресурсів та природокористування. Працював оператором в компаніях «Віді Безпека» та «Альянс Ойл Україна», протягом восьми років - керівником сервісного відділу ТОВ «Гідро-вакуум Україна». На місці роботи користувався загальною повагою та авторитетом, був душею колективу.  Одружений, виховував маленького сина. В скорботі залишилися батьки,  дружина Інна та син Юра. Проживав у селі Княжичі. Був членом спілки Українського товариства мисливців та рибалок. З дитинства мав пристрасть до футболу. Грав на позиції флангового захисника та півзахисника за дитячо – юнацькі команди «Зеніт» (Боярка) та ДЮСШ «Омега» (Тарасівка), дорослу аматорську команду «Рома» (Княжичі) – з 2009 по 2021 роки (з перервами). Переможець дитячої ліги Києво-Святошинського району (2006). У важкі часи для рідного колективу проявив лідерські якості, взявши на себе в 2018 році роль  організатора та спортивного директора футбольного клубу. Ігровий номер – 14. Загалом провів у якості гравця одинадцять сезонів у чемпіонаті Києво-Святошинського району. Відзначався товариським ставленням до суперників та відповідальним підходом до своїх обов’язків. Поховали Героя в селі Княжичі 16 лютого 2023 року.

Потайчук Анатолій Миколайович – 40 років, народився 20 червня 1982 року у селищі Бабинці Бучанського (колишнього Бородянського) району, там же й проживав, закінчив місцеву школу, потім -  хіміко-технологічний факультет Київського політехнічного інституту, футболіст, виступав за ФК «Катан» Бабинці, ФК «Бородянка» та збірну ветеранів Бородянського району. Титули: володар кубка Бородянського району (2016), бронзовий призер чемпіонату Бородянського району (2016,2018), переможець Меморіалу Віктора Жиліна (2018), переможець кубка Немішаєво з футзалу. Мав яскраво виражені лідерські якості, надійний командний боєць, дуже витривалий, жилавий та емоційний, про таких кажуть, що вони мають два серця. На «бабинецького Зідана» (прізвисько від фанатів) спеціально приходили вболівальники, щоб подивитися на його гру. Універсал, міг закрити в інтересах команди будь-яку позиції, крім хіба що воротарської. Але сам вважав, що його коронне місце – центральний нападник. Гравці суперника боялися йти з ним в стик, бо він міг зустріти жорстко. Буквально жив футболом і навіть після добового чергування на роботі не дозволяв собі пропустити матч своєї команди, щоб не підвести одноклубників. Легенда футбольного клубу «Катан» (Бабинці), за який виступав протягом майже 20 років. З перших днів російської агресії пішов добровольцем до  Київської територіальної оборони, потім – до лав Збройних Сил України. Загинув 27 червня 2022 року  в боях за місто Ізюм Харківської області. Залишив у жалобі батьків, дружину та двох діток. Поховали Героя 2 липня 2022 року на його батьківщині в селі Бабинці. “У пам’яті односельців Анатолій залишиться чуйним, добрим, справедливим, надійним другом. Він грав у футбол за місцеву команду ФК “КатаН”, був її душею та навіки залишиться легендою”, – написав на своїй сторінці у фейсбуці Бучанський міський голова Анатолій Федорук. Є пропозиція від старости села Бабинці Андрія Купраша назвати одну з вулиць рідного села Анатолія Потайчука його іменем.

Приліпко Юрій Ілліч – 61 рік, Гостомельський селищний голова (2015-2022), проживав у селищі Гостомель Бучанського району. Народився 11 серпня 1960 року в Гостомелі. Працював водієм (1980-1991) та займався підприємницькою діяльністю (1991-2015). З листопада 2020 року очолив Гостомельську об’єднану територіальну громаду. Юрія Прилипка та двох волонтерів, які перебували разом з ним, вбили російські окупанти, коли вони роздавали хліб та ліки громадянам Гостомельської громади. Це сталося 7 березня 2022 року. Тіла вбитих вдалося забрати лише через кілька днів за допомогою місцевого священника. Був одружений, мав трьох дорослих дітей. За час своєї каденції на посаді селищного голови завжди допомагав розвитку футболу на території громади. Гостомель мав три дорослі аматорські команди, дитячо – юнацьку школу, команду ветеранів футболу, завжди ошатний та впорядкований стадіон. Було запланована реконструкція іншого селищного стадіону у військовому містечку. Самого селищного голову часто можна було побачити на футбольних матчах за участі місцевих команд. Юрій Прилипко був президентом футзальної команди «Десна – Гостомель», яка виступала в Київській футзальній лізі. 

Рисінський Валерій Володимирович – 45 років, проживав у селі Дмитрівка Києво-Святошинського (нині – Бучанського) району, ветеран футболу, виступав за  ФК «Дмитрівка» (1996-2006 роки), загинув у лавах ЗСУ в боях за місто Ізюм. Війна з Росією приносить нові і нові втрати. Молох північних орків залишає кривавий слід на нашій благословенній українській землі. В бою з російськими загарбниками смертю хоробрих загинув наш футбольний побратим Валерій Рисінський. Це трапилося 14 березня під містом Ізюм на Харківщині. Валерію було 45 років. В нього залишилася дружина та двоє синів. Валерій Рисінський народився 8 січня 1977 року в селі Дмитрівка Києво - Святошинського району. В родині було восьмеро дітей, а Валера, як найстарший син, з дитинства брав на себе відповідальність за молодших братиків та сестричок. Тим більше, що його мама померла досить рано. З ранніх років Валерій дружив з фізичною культурою та спортом. І не тільки грав у футбол, а й захоплювався силовими видами спорту - армрестлінгом та гирями. Був неодноразовим чемпіоном району з армрестлінгу під керівництвом відомого дмитрівського тренера Володимира Романюка. Але, звичайно, ще однією пристрастю Валерія був футбол. Він був одним з ключових виконавців легендарної команди середини 2000-х років ФК "Дмитрівка", яку з місцевих хлопців зібрав і тренував незабутній фізрук місцевої школи Олександр Бурка. Ігрове амплуа у Валерія було відповідальне - центральний захисник. В цивільному житті Валерій працював водієм - експедитором у відомій торгівельній фірмі "Фокстрот". Друзі та близькі запам'ятали Валерія доброю та чуйною людиною, яка за першої необхідності завжди приходила на поміч, дуже любив тварин та природу, створив чудову родину, яка була дуже щаслива мати такого прекрасного чоловіка та татуся. Здавалося, б жити та й жити, але втрутилася війна. Ще в 2014 році Валерій брав участь в АТО на Донбасі в лавах національної гвардії. А з початком повномасштабної визвольної війни з Росією Валерій Рисінський пішов захищати Батьківщину в лавах ЗСУ в 95-й десантно - штурмовій бригаді. І віддав найдорожче - життя - за свободу України. У Валерія залишилися в жалобі брати, сестри, дружина Валентина та двоє синів.

Романчук Сергій Валентинович – 27 років, проживав у селі Софіївська Борщагівка, футболіст-аматор, фланговий півзахисник ФК «Софія» Софіївська Борщагівка, загинув під Бахмутом 1 червня 2022 року в лавах ЗСУ в боях за Донецьку область. Народився 29 вересня 1994 року в Житомирській області. Виступав за ФК «Мал» Коростень (2014-2015), НУБІП Київ, студентська ліга (2016-2019), «Колос» Путиловичі (2020-2021), «Софія» Софіївська Борщагівка (2019-2021). Фіналіст кубка Києво-Святошинського району 2019 року. В змаганнях під егідою ААФУ провів 23 матчі, забив 5 голів. Значна частина його життя була пов’язана з факультетом аграрного менеджменту Національного Університету біотехнологій та природокористування України - Сергій закінчив його у 2016 році за спеціальністю «Менеджмент», певний час працював заступником декана, займався виховною роботою, тренував збірну університету з футболу. Був капітаном футбольної команди НУБІП – однієї з найсильніших в Київській студентській лізі,  виступав під номером 10. Коли 24 лютого до України вдерлися російські війська, вступив до лав територіальної оборони рідної Житомирщини, а згодом – пішов добровольцем до Збройних Сил України. Всебічно розвинений молодий українець, розумний, спортивний хлопець загинув за Україну внаслідок вторгнення російських окупантів, навіть не встигнувши в цьому житті створити родину, але ми не маємо забути його самопожертву заради всіх нас.

Сухенко Ігор Васильович – 56 років, народився 8 лютого 1966 року, проживав у селі Мотижин Макарівського (нині – Бучанського) району, громадський діяч, підприємець та меценат, багаторічний депутат Мотижинської сільської ради, директор ПП «Тантал», президент ФК «Колос» Мотижин, загинув разом з дружиною Ольгою – старостою селища та сином Олександром  під час окупації від рук російських окупантів, родина була викрадена з власного будинку та після знущань і тортур була розстріляна орієнтовно наприкінці березня 2022 року.  Важко писати такі трагічні рядки, бо те, що творять на нашій землі нелюди з російського мордору, просто не вкладається в голові. Хочеться закрити очі і забутися, немов це страшний сон, але, на жаль, жахлива реальність не відпускає. 3 квітня 2022 року стало відомо, що немає більше з нами спортивної, всіма шанованої родини Сухенків. Їх віроломно викрали російські загарбники безпосередньо з рідного дому, а на початку квітня, після звільнення Бучанщини, старосту селища Мотижин  Ольгу Петрівну Сухенко, її чоловіка Ігоря Васильовича та сина Олександра було виявлено закатованими. Під час зачистки звільненого Мотижина в лісопосадці була знайдена братська могила, в якій знаходилися трупи закатованих українських громадян, і серед них - родина Сухенків. Низько схиляємо голови в жалобі за невинно вбитими жителями Бучанського району та всієї України. Це не можна пробачити, це не можна забути... Ми всі знали зразкову українську родину Сухенків. Вони відчайдушно захищали своє рідне селище, коли настала лиха година, і загинули, як герої. Мама Ольга Петрівна була головою сільради, а потім старостою селища, і до останнього була з односельцями, допомагала їм, чим могла, хоча могла евакуюватися, але мала обов'язок перед ними і своєю совістю. Батько Ігор Васильович - знаний підприємець, був президентом футбольного клубу "Колос" Мотижин, займався вихованням юних футболістів у рідному селі. Його "Колос" неодноразово був переможцем змагань у Макарівському районі, брав участь в чемпіонатах Києво - Святошинського району та першості Київської області. Ігор Васильович не побоявся взяти в руки зброю, щоб зустріти колону ворога на підступах до власного дому. Подружжя Сухенків поховали 7 квітня 2022 року в рідному Мотижині.

Сухенко Олександр Ігорович – 25 років, проживав у селищі Мотижин Бучанського району, футболіст ФК «Кудрівка» Ірпінь, загинув під час окупації від рук російських окупантів, викрадений з власного будинку в середині березня 2022 року та розстріляний разом з батьками в лісі біля Мотижина, точна дата смерті невідома. Народився 25 вересня 1996 року в Мотижині Макарівського (нині – Бучанського) району Київської області, починав грати в футбол в рідному селищі під керівництвом свого тата Ігоря Васильовича Сухенка, займався в ДЮСШ «Лідер» Петропавлівська Борщагівка (2010 – 2012, тренер Леонід Гусін). Виступав за команди «Колос» Мотижин (2011-2018), «Легпром-КНУТД», студентська ліга (2016-2018), «Здвиж» Маковище (2017), «Чайка» Петропавлівська Борщагівка (2017-2020), «Сокіл» Михайлівка Рубежівка (2020-2021), «Кудрівка» Ірпінь (2021). В змаганнях ДЮФЛУ провів 5 матчів, забив 1 гол, в змаганнях ААФУ провів 11 матчів, забив 2 голи, в змаганнях ПФЛ провів 25 матчів, забив 4 голи. Саша за короткий строк пройшов шлях від сільського футболіста до майстра - професіонала. Олександр грав на позиції форварда або вінгера, був яскраво вираженим гравцем атаки. Його грі була притаманна висока швидкість, витончена техніка, зарядженість на ворота, відчуття голу та міцний характер переможця. В усіх командах, за які грав, Олександр відзначався лідерськими якостями. В його ігровій кар'єрі були яскраві перемоги і красиві голи, зокрема, він ставав чемпіоном і володарем кубка Макарівського району в складі мотижинського "Колоса", чемпіоном і двічі володарем кубка Київської області в складі "Кудрівки" Ірпінь та "Сокола" Михайлівка Рубежівка, чемпіоном і володарем кубка Києво - Святошинського району в складі "Кудрівки" Ірпінь. Окремою сторінкою футбольного життя Олександра стали виступи за професійний футбольний клуб "Чайка" з Петропавлівської Борщагівки. Сашко грав у цій команді під 19-м номером. Кольори борщагівців він захищав у сезонах 2018 – 2020 років. В Другій лізі України та кубку України за Спортивний клуб «Чайка» Олександр Сухенко зіграв 25 матчів, забив 4 голи. Був справжньою гордістю Ігоря Васильовича та Ольги Петрівни. Під час російської окупації не залишив батьків, хоча міг евакуюватися, допоміг багатьом односельцям врятуватися з окупованого селища, ризикуючи життям, привозив своїм землякам гуманітарну допомогу. Залишив у жалобі сестру та кохану дівчину. Похований 7 квітня 2022 року разом з батьками у рідному селищі Мотижин.

Сухих Ігор Володимирович – 31 рік, народився 5 липня 1990 року у місті Сквира Київської області. Проживав у місті Ірпінь. Навчався у місцевій школі №3. Згодом закінчив Переяслав-Хмельницький педагогічний університет, а також Національний університет державної податкової служби України, факультет "Податкова міліція". Працював за фахом в податковій поліції України, мав звання підполковника. Майстер спорту України міжнародного класу з військово-спортивного багатоборства, рукопашного бою та бойового самбо, чемпіон та призер чемпіонатів України і Європи, гравець аматорської футбольної команди "Ато-Ірпінь". Загинув 25 березня 2022 року під час боїв за рідне місто в лавах місцевої територіальної оборони, залишивши у жалобі батьків, сестру, дружину та двох маленьких синочків. 31-річний ветеран АТО і доброволець  отримав смертельні поранення під час мінометного обстрілу. Незадовго до смерті, на своїй сторінці у Facebook Ігор зазначив, що йому вдалося врятувати двох поранених жителів Ірпеня, а також евакуювати понад 20 людей із міста. Ігоря Сухих поховали 27 березня в містечку Сквира Київської області. Після звільнення рідного міста, 18 травня Героя перепоховали в Ірпені на Алеї Слави. На вулиці Северинівській нещодавно відкрили меморіальну дошку на будинку, в якому жив Ігор. «Ігор Сухих одним із першим став на захист міста, де провів дитинство, зростав, вчився та жив, і мужньо боронив його до останнього свого подиху. Він загинув на моїх очах. Ту страшну мить я ніколи не забуду. Як і не забуду, наскільки світлою, щирою і товариською людиною був Ігор. Коли проходитимете повз цей дім, підніміть очі і віддайте шану людині, яка віддала за нас і рідне місто своє життя»,— закликав мер Ірпеня Олександр Маркушин.

Удалов Віктор Дмитрович – 79 років, місто Ірпінь, тренер, колишній футболіст команд майстрів, володар кубка України серед аматорів, багаторазовий чемпіон та володар кубка Київщини, чемпіон та володар кубка Києво-Святошинського району, екс-наставник УФЕІ Ірпінь, ФК «Буча», ВК «Нива» Петропавлівська Борщагівка та збірної команди ветеранів Києво-Святошинського району, помер 12 травня 2022 року в результаті моральних страждань після смерті сина Владислава (вбивство сталося в Бучі орієнтовно 12-15 березня 2022 року) від рук російських окупантів. Віктор Удалов народився у Приморському краї 26 вересня 1942 року. Футболом він почав займатися в системі донецького «Шахтаря» і встиг відіграти за різні команди майстрів понад десять сезонів. Вболівальники та фахівці того часу відзначали стрімкий ривок, швидкість і дриблінг здібного «крайка», чим Удалов заслужив порівняння з кращим бомбардиром чемпіонату світу 1954 року угорцем Шандором Кочишем. Ігрова кар'єра Удалова тривала з 1960 по 1972 роки, коли він виступав за «Авангард» (Жданов, нині - Маріуполь), «Шахтар» (Сталіно, пізніше – Донецьк), «Локомотив» (Донецьк), СКА (Київ), «Колос» (Полтава), «Авангард» (Макіївка), «Хімік» (Сіверськодонецьк), «Шахтар» (Кадіївка), «Дніпро» (Черкаси), «Автомобіліст» (Нальчик). Можливо, Віктор досяг би більших  висот на полі, але травма меніска обірвала його ігрову кар'єру, а медицина того часу нічим не змогла допомогти. Але Віктор Дмитрович не міг залишитися поза футболом, яким він жив і дихав день у день. Тому Удалов перемістився на тренерську лаву біля краю поля. Крім роботи з дітьми в місцевій ДЮСШ, він тренував багато ірпінських аматорських команд – «Сатурн», ФК «Ірпінь», «Катех», УФЕІ, пізніше – «Податкова Академія». А найкращі роки провів у ФК «Буча» (2008 – 2013), останнім місцем роботи була  ветеранська команда «Нива» (Петропавлівська Борщагівка). У всіх командах Віктор Дмитрович працював успішно, покращуючи результати своїх підопічних. Він – неодноразовий чемпіон (1994, 1998, 2001) та призер Вищої ліги Київської області, володар кубка Київської області (1996, 2010, 2011) та кубка України серед аматорів (2011). Чемпіон та володар кубка Києво-Святошинського району (2009). Шість разів визнавався найкращим тренером у Київській області. Лауреат пам'ятної медалі "20 років КСРФФ" за вагомий внесок у розвиток районного футболу, володар почесних відзнак КОАФ та УАФ. За довгі роки плідної роботи в дитячо-юнацькому футболі Віктор Дмитрович виховав близько 4500 спортсменів.  Серед них – Євген Шиман, який грав у Лізі чемпіонів за молдавський «Шериф», а також відомі українські футболісти Євген Кармаліта, Євген Варениця, Олександр Пилипенко, Микола Литвин, Владислав Горбаченко та багато інших гравців. Найкраще про себе сказав сам Віктор Дмитрович: «Найголовніше – вдалося подарувати путівку у великий футбол багатьом своїм вихованцям. Я вважаю, це найважливіше моє досягнення. Одним словом, я щасливий». Можливо, ми б зробили з ним інтерв'ю до майбутнього 80-річного ювілею. Але війна забрала у Віктора Удалова сина Владислава, який загинув під час російської окупації, і сам Тренер пішов услід за ним за небокрай. Похований 13 травня 2022 року на міському цвинтарі Ірпіня.

Хоменчук Олександр Миколайович – 50 років, село Дмитрівка Бучанського району Київської області, тренер ФК «Дмитрівка» (2018-2019), ветеран футболу, гравець ФК «Дмитрівка» (1999-2015), футбольне амплуа – опорний півзахисник, загинув 24 липня 2022 року під час виконання військового завдання у лавах ЗСУ в боях за місто Слов’янськ. Народився 25 червня 1972 року в містечку Тетіїв Київської області. Дитинство, шкільні роки та юність пройшли в селі Дмитрівка Києво-Святошинського (нині – Бучанського) району на Київщині. Навчався в Дмитрівській загальноосвітній школі та Ірпінському індустріальному технікумі. Після служби в армії вступив до Київського національного університету фізичного виховання, який закінчив у 2001 році. Одружений, мав сина та доньку. В скорботі залишилися батьки, двоє братів, дружина Юлія та діти Денис і Юліана. Олександра з повним правом можна назвати футбольною легендою не тільки рідного села, а й усього Києво-Святошинського району. Футболом почав займатися в рідному селі під керівництвом місцевого спортивного інструктора Володимира Романюка. До речі, Олександр в юності був різностороннім спортсменом і міг би досягти успіху не тільки в футболі, зокрема, відмінно грав у волейбол та показував хороші результати в легкій атлетиці.  Олександра Хоменчука ми добре пам'ятаємо як потужного та самовідданого центрального півзахисника  ФК "Дмитрівка", за яку він відіграв у чемпіонаті Києво - Святошинського району більше 15-ти сезонів, починаючи з 1999 року аж по 2016 рік. Входить у число гвардійців Києво-Святошинської ліги, як гравець, який зіграв більше 300 матчів на район. З рідною командою Олександр неодноразово ставав переможцем та призером першості району, а після закінчення ігрової кар'єри виступав за місцеву команду ветеранів та випробував себе в якості тренера рідного колективу. Олександр, або як його називали одноклубники та друзі суперники - "Хома" - був справжнім капітаном, який вмів повести команду за собою. Його ігровій манері були притаманні такі риси, як атлетичність, бойовитість і в той же час джентльменське відношення до суперника, потужна постава, відмінна гра на "другому поверсі", чудовий відбір м'яча, хороше бачення поля та сильний, а головне - прицільний удар. Незважаючи на коронне місце опорного хавбека, Саша багато забивав, і дуже часто - переломні голи. На поле він виходив під улюбленим десятим номером. Поховали Героя в рідному селі Дмитрівка 29 липня 2022 року.

Шестак Сергій Віталійович – 33 роки, народився 22 червня 1988 року в селі Новий Шлях Козелецького району Чернігівської області. Проживав у місті Черкаси. Молодший сержант Збройних Сил України. На Донеччині під Волновахою 18 березня 2022 року, захищаючи Україну, героїчно загинув відомий на Чернігівщині футболіст, нападник і бомбардир футбольного клубу "Єдність" (Чемер, Козелецький район), неодноразовий переможець всеукраїнських змагань з футболу серед учасників АТО в складі "Зеніт" (Золотоноша, Черкаська область) Сергій Шестак. Сергій неодноразово виходив на поле стадіону "Центральний" у Вишневому, щоб зіграти в футбол, а зараз назавжди пішов у Вальхалу, як хоробрий захисник Батьківщини... Сергієві було 33 роки. Друже, ти назавжди залишишся в наших серцях! Герої не вмирають! Вічна пам'ять і царство небесне тобі, друже... Сергій народився в селі Новий Шлях Козелецького району Чернігівської області. Був одним з кращих футболістів місцевого районного чемпіонату в складі команд "Чайка" (Новий Шлях) та "Єдність" (Чемер). Грав на позиції яскраво вираженого форварда, багато забивав, неодноразово отримував індивідуальні призи кращого гравця та кращого бомбардира. Відзначався хорошими фізичними даними, швидкісними якостями, бійцівським характером, добре поставленим ударом та нестандартним дриблінгом. Мав риси справжнього лідера. Мало говорив, бо волів доводити на полі не словами, а справами. Брав участь в обласних змаганнях з футболу, входив у збірну Козелецького району, ставав чемпіоном та володарем кубка району. До речі, виховувався у спортивній родині, два старших брати також грали в футбол за команду рідного села. Після одруження та переїзду на Черкащину грав за місцеві команди "Черкаські козаки" та "Зеніт" Золотоноша, але за першої ліпшої нагоди намагався зіграти в змаганнях Козелецького району. Двічі вигравав чемпіонат України серед учасників АТО, був володарем кубка та суперкубка АТО. В Сергія залишилась дружина Олеся та маленька дочка. Похований у Черкасах. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ Ступеня.

Шостак Андрій Едуардович – 46 років, народився 13 січня 1976 року в селі Тарасівка Фастівського (колишнього Києво-Святошинського) району, проживав у місті Боярка, підприємець, ветеран футболу, виступав за ФК «Альфа» Боярка (2002-2006 роки), загинув під селищем Мотижин Бучанського району під час здійснення волонтерської діяльності. Його разом з зятем Сергієм розстріляли рашисти. Це трапилося орієнтовно 23-24 березня 2022 року. Смертю хоробрих загинули два волонтери, які попри небезпеку для свого життя, до останнього намагалися допомогти місцевим людям, які потрапили в біду – роздавали їжу, воду, ліки на окупованих територіях, евакуювали тих, хто цього найбільше потребував, та уважно стежили за розташуванням ворожих військ, щоб допомогти нашим воїнам в ідентифікації позицій ворога. Мова про родичів - Андрія Шостака з Боярки та Сергія Кубрушка з Ірпіня. Сергія знайшли в тій же братській могилі, де були вбита родина селищної старости Ольги Сухенко, з якою вони співпрацювали в намаганні допомогти місцевим людям. Андрія шукали ще тиждень, але дива не сталося. 11 квітня 2022 року неподалік Мотижина знайшли і його закатоване тіло. Вони були дуже світлими людьми, вірили в Христа, жили за його заповідями, належали до християн - євангелістів. Сергія поховали 7 квітня. Андрія – 13 квітня, обох - в Боярці. В закритій труні. В одній могилі з його зятем Сергієм. Дві страшні біди в одній родині за один тиждень. У Сергія залишилася дружина. Вони жили в Ірпені, житло зруйноване. У Андрія залишилася без чоловіка дружина, без батька - троє дочок. Біль, горе, пустота. Андрія Шостака багато хто в Боярці знав як великого любителя футболу. Він був одним із засновників та основних гравців футбольної команди християн - євангелістів "Альфа". Цей колектив з успіхом представляв Боярку в аматорських змаганнях під егідою Києво - Святошинської районної федерації футболу на початку та в середині 2000-х років. Долі Андрія та Сергія символізують нашу Україну. Побиті, закатовані, порізані, оголені, зв'язані, застрелені. Але нескорені. Апостол Йоанн сказав: "більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх". Скоро світла Пасха. Воскресіння Христове. Ми будемо згадувати воскреслого Христа і пам'ятати, що Андрій і Сергій також одного дня воскреснуть. В нових тілах. В тілах, на яких не буде жодного нагадування про російські кулі, насилля і катування. Бог переможе. Україна переможе. Андрій любив читати протестанта Дітриха Бонгоффера і часто цитував останні слова німецького праведника перед його стратою: "Це кінець, але для мене - початок життя"...

Юрченко Віктор Аркадійович – 58 років, проживав у селищі Бородянка Бучанського району Київської області, колишній футболіст, головний тренер ФК «Бородянка», помер 3 квітня 2022 року від серцевого нападу після бомбардувань рідного селища. Не витримало серце відомого українського футболіста та тренера, спортивної легенди Київщини, жителя Бородянки Віктора Аркадійовича Юрченка. Йому було 58 років. Народився 10 жовтня 1963 року. Уродженець села Бабинці Бородянського району набув футбольної слави під час виступів за знаменитий "Машинобудівник". Команда з Бородянки свого часу була грандом на Київщині, ставши в 1986 році володарем кубка України серед аматорів, а 24-річний захисник Віктор Юрченко відзначився забитими голами в обох зустрічах фіналу. В складі рідної команди Віктор Аркадійович ставав чемпіоном (1985,1987) та володарем кубка Київщини (1983,1986,1987), забивав Олександру Шовковському на Республіканському стадіоні в Києві, увійшов до футбольного літопису як один з небагатьох захисників, якому вдавалося оформити хет-трик в офіційному матчі. Крім «Машинобудівника», Віктор Юрченко виступав за ФК «Рубін» Пісківка та бородянський «Гарт». А після закінчення ігрової кар'єри став тренером, виховав не одне покоління юних футболістів у рідній Бородянці та сусідній Пісківці. Його юнацькі та дитячі команди неодноразово ставали переможцями обласних змагань. Працював Віктор Аркадійович і з дорослими командами в Бородянці та Пісківці. Входив у тренерський штаб професійного клубу «Системи – Борекс» під керівництвом  таких відомих спеціалістів, як Віктор Жилін, Олександр Томах, Юхим Школьников, брав участь у всесвітній Універсіаді. Продовжив футбольну династію, адже обидва його сини Дмитро та Михайло також стали класними футболістами – професіоналами, а тато Віктора Аркадійовича свого часу успішно грав за пісківський «Рубін». В останні роки Віктор Юрченко очолював команду першої ліги Київщини ФК «Бородянка». Разом з цим колективом він двічі сходив на п’єдестал пошани в першості Київської області (в 2008 та 2020 роках).

Яценко Олександр Петрович – 36 років, проживав у селищі Бородянка, футболіст, тренер ДЮСШ, грав на позиції голкіпера, гравець ФК «Бородянка». Народився 13 вересня 1986 року в Бородянці. Виступав за команди «Ергопак-Еліт» Боярка (2000-2001), «Інтер» Боярка (2003, 2005-2006), «Система-Борекс» Бородянка (2001-2003), «Борисфен» Бориспіль (2003-2005),  ФК «Бородянка» (2005-2011, 2017-2020), «Зірка» Київ (2007-2009), «Рубін» Пісківка (2012-2016). В змаганнях ДЮФЛУ зіграв 21 матч, під егідою ААФУ – 1 матч, під егідою ПФЛ – 2 матчі. Залучався до лав юнацької збірної України тренера Юрія Калитвинцева (U-17). Олександр Яценко – один з когорти відомих футболістів, якими так багата земля Бородянщини. З дитинства було видно його талант воротаря. Вихованець місцевої ДЮСШ (перші тренери – Андрій Бондар та Віталій Мариненко) був одним із лідерів бородянської юнацької команди, яка в 2000 році стала переможцем всеукраїнського фіналу на призи «Шкіряного м’яча» в кримському центрі «Артек». Неодноразово ставав переможцем чемпіонату та кубка Бородянського району в складі ФК «Бородянка» та ФК «Рубін», сім разів визнавався кращим голкіпером Бородянщини. В складі боярського «Ергопака» став володарем кубка та суперкубка Київської області (2003), в складі ФК «Бородянка» - призером першості Київщини (2020). Був майстром з відбиття пенальті, мав чудову реакцію, вміло діяв на виходах та на лінії воріт. Працював з дітьми на посаді тренера в ДЮСШ Пісківка. Колишній воротар юнацької збірної України Олександр Яценко зник безвісти на фронті. Боєць з позивним “Воротар” добровольцем пішов захищати Україну,  служив у 204 батальйоні, був прикомандирований до 58 бригади 13 батальйону у зведеній роті. Яценко воював під Бахмутом у селищі Покровському на Донеччині. Вважається зниклим безвісти з 27 травня. Його смерть офіційно не підтверджена (!), але з травня 2022 року жодних звісток про долю Олександра Яценка не було.

Інформація щодо наслідків російської окупації Бучанського району для футбольної інфраструктури нашого регіону:

http://braf.com.ua/2017-04-12-12-11-49/2017-04-12-12-12-42/2992-obpalenij-vijnoyu-ale-neskorenij

Список загиблих людей футболу Бучанського району може бути неповним. Якщо ви володієте додатковою інформацією, яка не увійшла до цього матеріалу, просимо вас повідомити на електронну пошту Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.   або за номером телефону 093-704-59-03, щоб увіковічнити пам'ять про наших героїв.